Розділ «Частина перша-2 Київ – моя перша й остання любов Мій дорогий, мій любий Київ»

Шаляпін плакав, слухаючи спів Вертинського.

Шостакович якось вигукнув:

– Та він музикальніший від усіх нас!..

Недарма ж він займає чільне місце в когорті ста великих кумирів XX століття.

Але найбільше текстів до своїх своєрідних пісень він писав сам.

Тож його, зрештою, і назвуть шансоньє. Великим російським шансоньє. І це неросійське слово назавжди органічно до нього підійде, бо він і справді шансоньє.

Великий шансоньє, хоч творчість його загалом ширша від цього терміна. Він – співець, поет, композитор, бард-виконавець і… шансоньє. Але той шансоньє, який створив свій стиль, знайшов свою манеру виконання, свій естрадний образ, ставши тим, ким він і став – Вертинським.

Просто Вертинським. У тім числі й шансоньє.

Шансоньє (від франц. chanson – пісня) – французький естрадний співак, виконавець жанрових пісень у «монмартрському» стилі, часто автор слів і музики. Мистецтво шансоньє започаткували середньовічні французькі менестрелі. На рубежі XVIII–XIX столітть революційний сплеск народу викликав розвиток мистецтва шансоньє, які відгукувалися у своїх піснях на злободенні події. Часто вони пристосовували нові тексти до вже існуючих мелодій. З кінця XIX століття «шансоньє» стали називати професійних артистів естради.

Мистецтво французьких виконавців справило значний вплив на розвиток вокальних жанрів сучасного естрадного музичного мистецтва європейських країн, у тім числі й СРСР, і Росії – М. Бернес, Л. Утьосов, О. Вертинський та ін.

Якось зібралися вже в наші дні в редакції газети відомі співаки й автори шансону та критики, аби нарешті поговорити: а що ж таке шансон сьогодні?

І ось що з їхніх одкровень вийшло:

«Шансон роблять дуже талановиті люди і не талановиті, які хочуть, але написати красиво не можуть, хоч і виступають як шансоньє».

«Російський шансон увібрав у себе багато різних стилів: це і блатний фольклор, і каторжна пісня, і бардівська пісня, і міський романс. А тому сприймати шансон тільки як блатну пісню зовсім неправильно. Та й немає у світі «музики для всіх». Як говориться, кому що подобається, вибір, слава Богу, тепер є».

«Шансон перекладається з французького як «пісня». Ми трактуємо це поняття ширше – «гарна пісня», або, якщо хочете, «пісня з мораллю». Сьогоднішній шансон – це музичний стиль, де переважає щирість тексту, душевне виконання і якість самого музичного матеріалу».

«Блатна пісня не є єдиним джерелом і складовою сучасного російського шансону, але я б сказав, що це його стержень».

«Більшість авторів шансону – це авторська пісня і авторська музика. Напрямів я нарахував чотири. Перший – це «шансоновий мейм-стрим», сувора чоловіча музика з певним впливом блатняка, великою кількістю моралі й описом різних життєвих пригод. Другий напрям: це поп-шансон, мішанина попси радянської естради, просякнутої шансоновим духом. Третій напрям: салонний шансон. Він ближче всього стоїть до французького шансону. Хоч і має ознаки міського романсу. Четвертий напрям: неореалістичний шансон. Це пісні про життя. Вони можуть бути і блатні, і не блатні, і на приблатні теми, а можуть бути про життя взагалі. Цей напрям найближче до авторської пісні».

І взагалі, зійшлися шансоньє і критики, «для Росії шансон є найнаціональнішим музичним напрямком і в цьому його великий респект».

«Вірші не пишуться, вони трапляються», – сказала якось Марина Цвєтаєва. Чи – Анна Ахматова. Можна їх приймати, можна не приймати. Це внутрішній стан матриці, що сприймає. У шансоні так само. Хай кожен слухає те, що він готовий слухати в даний момент свого настрою. Захоче людина слухати шансон, слухатиме шансон, захоче послухати Чайковського, буде слухати Чайковського…»

Так у чому ж полягає феномен шансону і де його коріння?