Розділ «Частина перша-2 Київ – моя перша й остання любов Мій дорогий, мій любий Київ»

Дома за такі оцінтки мене по суботах чекала кара. Тоді я став підробляти оцінки, переправляючи їх на четвірки й п’ятірки. Врешті-решт, все це стало явним.

Чоловік Марії Степанівни, Іларіон Якович, був загалом добрий і тихий чоловік, але зовсім безвільний. Він нічого не мав проти перебування в його домі «бідного родича» і ніколи не шкодував грошей ні на оплату мого навчання, ні на мій одяг, хоч отримував скромне жалування, щось біля двохсот рублів на місяць. Але коли рішуча дружина вимагала екзекуцій, тихий Іларіон Якович нещадно сік мене на кухні козацькою пугою. Ці катування тільки озлоблювали мене. «Врятувати» мене, очевидно, вже було неможливо. Тим більше, що душа моя тяглася зовсім не до математики, а до мистецтва…

Лежачи ночами на скрині в передпокої, на грубому солдатському килимі, увесь у синяках, побитий і зневажений, я гірко плакав і люто мріяв про те, як я колись обіллю бензином тітчине ліжко, і як вона буде корчитися у полум’ї, і як згорить увесь цей проклятий дім. Тепер я, звичайно, дивлюсь на все це іншими очима. Врешті-решт, виховувати чужих дітей ніхто не зобов’язаний, і я обходився їм, очевидно, в немалі гроші. Спасибі, що хоч не помер з голоду…»

Маленький Сашко заздрив своїй двоюрідній сестрі, якій дозволяли відвідувати драматичну школу Лисенка, йому подобалось слухати спів кобзарів та лірників, церковний хорал. Патефони були тоді не у всіх, тож жива музика і сформувала естетичну пристрасть майбутнього артиста. Але артистом Вертинський стане пізніше, а тоді…

«Я виростав вовченям. Почав красти, цупив гроші з комода, відкриваючи його ключами, забутими де-небудь, прихоплював дрібні речі і продавав їх на товкучці. За крадіжки мене били ще сильніше і ще наполегливіше. Але я і далі крав, і як з мене не вийшов злочинець, досі збагнути не можу. За всіма законами логіки, я мусив би стати злочинцем».

Тоді ж він здружився з босяками та пройдисвітами, крав у лаврських печерах, рано почав курити… Але, як вважають його біографи, гени таки взяли гору. Адже мати його була витонченою аристократкою, батько – відомий у Києві адвокат, який захищав бідняків безкоштовно, а гроші для життя заробляв, виграючи гучні процеси багатої клієнтури. Але ставати адвокатом, як батько, Сашко тоді не мріяв.

«Моєю стійкою мрією було стати церковним служкою. Ще в дитинстві ранньому, зворушений красою богослужіння, я мріяв потрапити в їхнє число. Але доля довго не посміхалася мені. І раптом якось на уроці Закону Божого отець Троїцький запитав:

– Хто з вас може вивчити напам’ять шестипсалміє, щоб прочитати його завтра в церкві?

Я підняв руку. Я міг вивчити що завгодно за кілька хвилин. Читав я досить добре, адже вже тоді у мене були всі задатки актора.

– Ну, спробуй!..

Я взяв до рук книгу псалмів і з почуттям, зі смислом і зупинками прочитав все одним духом від дошки до дошки, не шкодуючи барв та інтонацій. Батюшці сподобалось моє читання.

– Молодець, – похвалив він. – Приходь завтра раніше до вівтаря, вибереш собі стихар.

Отже, моя мрія збулася! Чи варто говорити, що я не спав усю ніч. До ранку я знав шестипсалміє бездоганно. Прийшовши увечері до церкви за дві години до початку служби, я перш за все кинувся приміряти стихарі. На жаль… Жоден з них мені не годився. Я був довгов’язий і худий, а стихарі були зшиті на звичайний ріст і ледве доходили мені до колін.

– Читай без стихаря, – велів батюшка.

Але який же інтерес це був би мені! Я зі злістю швиргонув стихарі кудись у куток і сказав:

– Хай вам монахи читають!

І пішов…

Як я заздрив пожежникам! Я мріяв, що як виросту, неодмінно стану пожежником. А тут ще як на зло – вражаючий приклад. Серед дружинників був один наш гімназист восьмого класу. Красунчик-хлопець, високий, стрункий і сильний. Він здавався мені справжнім героєм. У дитинстві сам із собою я грав тільки в пожежників. Враховуючи моє захоплення, один пожежник продав мені зламану мідну каску, власне кажучи, – півкаски – за рубль, який я того ж дня викрав із комода тітоньки. Це була велика тоді сума грошей – випороли мене аж так! Тільки тепер я розумію смисл моїх вчинків. Усе це були симптоми і ознаки мого непереборного бажання і покликання бути актором…

Серед київської молоді було багато хлопців і дівчат, яким безтямно хотілося грати, тобто показувати себе на сцені. Ми йшли на все заради цього. Складалися копійками, наймали залу, брали напрокат костюми, самі виклеювали на парканах маленькі, ріденькі афішки… і грали, грали, грали. За що тільки не бралися! І «Казань» Григорія Ге, і «Вовки та вівці» Островського, і фарси на кшталт «У чужій постелі», і навіть «Лихо з розуму»!

Білети поширювали самі серед родичів і знайомих, адже хто з так званої «широкої публіки» зважився б відвідувати наші вистави, цими афішками спокусившися?…