Розділ «Частина перша-2 Київ – моя перша й остання любов Мій дорогий, мій любий Київ»

Літературне заняття давало мізерний прибуток, гроші майже не водилися, але він мислимими і немислимими шляхами потрапляє на престижні прем’єри, дивиться заїжджих знаменитостей: Ансельмі, Руффо, Вяльцеву, Шаляпіна, Вавича, Карійську, Монахова, Собінова. Пише невеликі театральні рецензії. Ім’я Вертинського вже відоме в середовищі творчої інтелігенції. Новоявлений автор, купивши на товкучці ношений фрак, вливається в ряди київської богеми. Він вибирає собі роль молодого генія, скептика, незбагненної натури».

Швидко чи ні, але Олександр стає помітною фігурою серед київської богеми. Але зводити кінці з кінцями навіть це не допомагало. Аби якось утриматися на плаву, береться за будь-яку роботу: продає листівки, вантажить кавуни, працює коректором у друкарні…

І мріє про Москву. І навіть збирається туди – в гонитві «за славою».

«…І нарешті «невизнаному генію», в купленому на товкучці, але ще досить пристойному фраку (як пізніше зіронізує один гуморист – «осетрина не першої свіжості»), набрид рідний Київ, і він подався до Москви – «за славою», а то б за чим іще! Лише в Москві, вважав він, можна з успіхом розкрити свої таланти – ось тільки які? Поки що Олександр і сам цього не знав, але здогадувався, що якісь таланти у нього все ж таки є», – з Інтернет-видання.

У Москву – він тоді про це навіть не підозрював, – їдуть з усіх усюд всі «невизнані генії» за славою. І їх там уже зібралося-назбиралося, хоч санкціонований відстріл їх влаштовуй! А тут ще й він – все з тими самими претензіями – давай йому славу та визнання, білокам’яна столице! Та ще й «зореносна». Їздили туди за славою до нього, їздять і будуть їздити, бо де ж іще стати відомим, як не в Москві, столиці імперії, «третьому Римі», як колись вважалося. (Але, застерігали, «четвертому Риму не бувати».)

Подався до Москви – підчистивши свій, куплений на товкучці фрак, і Олександр Вертинський, чомусь не визнаний у Києві геній. Більше того, забракований театральним режисером – за вроджену гаркавість. Що-що, а ґрасирував він добряче – майже на французький лад вимовляв звук «р».

Москва його зустріла не те щоб ласкаво, вона взагалі не звернула на нього уваги своєї владичної – багато вас таких, мовляв, до мене, як галич злітається, і всі – невизнані генії, а я одна, усіх ощасливити не можу. Та й нащо мені стільки провінційних геніїв. Своїх «невизнаних геніїв» у мене хоч греблю через Москву-ріку гати!

Більше того, досить швидко виявиться: у Москві він узагалі нікому не потрібний! Але духом не впав (інакше б це обернулося для нього кінцем), у позу ображеного (все того ж невизнаного генія), на щастя (інакше б ми не мали майбутнього Вертинського), теж не став.

Засукавши рукава, вирішив починати завоювання столиці з нуля. А для цього треба було здобути хоч якусь, але, безперечно, пристойну освіту – він був – не рахуючи природного обдарування, – повним неуком. Тож із азартом, прямо аж із якимось чи не садистським – мазохістським точно, – починає своє навчання в кількох – відразу ж у кількох! – любительських гуртках. І тут же з нетерпінням намагається втілювати в життя свої ще куці знання на той час: в одному клубі ставить «Троянду і Хрест» свого улюбленого Блока. Постановка, правда, виявилася не зовсім вдалою, але дарма. Початок зроблено. Бодай та постановка і не принесла йому визнання. А тому пошуковець слави вирішив ґрунтовніше взятися за освіту і навіть почав відвідувати лекції в Московському університеті – в якості вільного слухача. А на хліб заробляв уроками сценічної майстерності, які давав купецьким дочкам – для них і тих знань, якими він на той час володів, виявилося задосить. Діяв за принципом Сенеки: доцендо дісцімус – навчаючи, ми самі вчимося.

Це пізніше про нього, як він стане видатним актором, автором і шансоньє – виконавцем романсів і пісень, Шостакович скаже, що він, Вертинський, «музикальніший за нас, композиторів», а Володимир Маяковський вважатиме – правда, теж пізніше, – Хлєбникова і Вертинського великими поетами.

Сам Шаляпін – от уже справді великий! – подарує йому свою фотографію з таким написом: «Великому сказителю земли русской Александру от странника Федора».

«У творчості Вертинського скромні – кожне окремо, – обдарування поета і композитора зливаються в одне і доповнюють одне одного із завидною природністю. В їхній дружній згоді, – свідчить критик К. Рудницький, – виникає пісня, яка володіє певною цілісністю і завершеністю. І все ж у цей момент вона ще не є в повному смислі слова твором мистецтва. Адже коли пісні Вертинського співають інші, навіть досвідчені і впевнені виконавці, вони, як правило, особливим успіхом не користуються. Тільки унікальна у своїй основі, винахідлива і відточена виконавча майстерність Вертинського надає його творінням краси, елегантності і вишуканості. Вертинський-артист значніший, аніж Вертинський-автор. Голос у нього невеликий, але він володіє ним віртуозно. Сувора, старанна і ретельна обробка кожної пісні, виразність і емоційна окраска її бездоганні, близькі до досконалості…

Слухачі можуть самі в цьому переконатися: в «Жовтому ангелі» туга по усвідомленому, несуєтному, духовно ясному життю звучить з надією і болем. В ефектній «Іспано-Сюїті» – екзотика, сумна іронія і відкритий, вільний і сміливий гумор; романс «Тільки раз у житті бувають зустрічі» виконується зі щирим і глибоким драматизмом (уже без будь-якого гумору і без будь-якої іронії). «Рафінована жінка» – вишукана насмішка, що іскриться лукавством і непідробною веселістю. І як перетворюється артист, якого істинного трагізму досягає він у піснях «Божевільний шарманщик», «Бал Господень» чи «Ігуменша»…

Витонченість інтерпретації і артистичність виконавця ставали особливо помітні, коли Вертинський створював свої пісні на слова великих російських письменників і поетів – Максима Горького («Фея»), Олександра Блока («Буйний вітер грає тернами») Анни Ахматової («Сіроокий король», «Темніє дорога приморського саду»), Миколи Агнівцева («Балада про короля»), Георгія Іванова («Над рожевим морем», «Не було зради»), Теффі («Пісенька про трьох пажів», «Чорний карлик»), Інокентія Анненського («Моя зоря»), Ігоря Северянина («Бразильський крейсер»). У нього є романси на вірші Сергія Єсеніна, Всеволода Рождественського, Віри Інбер, Йосифа Уткіна… Не зраджуючи власну манеру, Вертинський умів зберегти і вірність вибраному поетові, зблизитись з ним, по-своєму його прочитати і проспівати…»

Юрій Олеша:

«Я довго рівняв своє життя по життю Вертинського. Він здавався мені зразком особистості, що діє в мистецтві, – поет, який дивовижно співає свої вірші, весь у словах і образах гіркої любові, ні на кого не схожий, небувалий, який викликає заздрість… Він був для мене явищем мистецтва, характер якого я не можу визначити, але яке для мене миліше за інші, – мистецтва дивного, фантастичного».

Василій Качалов:

«У чому основи успіху Вертинського? Перш за все – у виразності його співу, в блискучому володінні мистецтвом інтонації, в образності жесту, в умінні якимись своєрідними засобами, головно рухом пальців, створювати образи, перевтілюватися. Такого уміння володіти руками, таких «співаючих рук» я не знаю в жодного з артистів».

«Дзеркалом своєї епохи» називав Вертинського Улас Дорошевич.

Його високо цінували Шаляпін, Качалов, Купрін, а також Єсенін, Маяковський, вірші яких він блискуче перетворював на пісні – як і поезії Ахматової, Цвєтаєвої, Гумільова, Северянина, Блока, Сологуба, Волошина та інших великих поетів.