Розділ «Частина четверта-4 …Ти заговориш, коли вже мене не буде»

От саме: невідомо за що.

Але це всього лише – даруйте, – легенда про його розстріл більшовиками. Не більше.

З його серця не сходила туга, журба і невимовна печаль…

Він з туги і помре. Власне, скарає себе тугою на смерть…

Як співається у пісні: «Туга серце огортає, козак сам себе картає…»

Але перед кончиною своєю він ще бесідуватиме з покійною дружиною, яка насправді для нього була живою. І про щось з нею навіть сперечатиметься… Але швидко й заспокоїться – дружина, яка померла і яка насправді була живою, не перечила йому, а відразу ж пристала на його думку. І ліг спати аж ніби умиротворений. Що нарешті Віруся вибрала не той клятий кінематограф, що французи називають його синема, а вибрала його. Давно б так!

І засне. Щоб більше вже не проснутися – принаймні в цьому світі, далебі не кращому. Але перед вічним своїм сном ще встигне подивуватися: хто ж така, врешті-решт, «канареечка»? І чого це вона… «жалобно поет»? Чому жалібно, якщо його стосунки з Вірусею так гарно налагодилися і дружина нарешті вибрала його?… Тепер, як кажуть, тільки жити…

Опікунство над дочками Віри Василівни, які зі смертю її чоловіка поставали круглими сиротами, а заодно й над молодшою своєю сестрою Сонею, взяла сестра покійної Надя. Згодом вона вийде заміж за болгарина і року 1923-го переїде на його батьківщину. Коли той помре, вона і також на той час овдовіла Женя поселяться в Стамбулі. А після смерті тітки Євгенія переїде до США. Нонна доживатиме віку в Стамбулі. Соня Левченко залишиться в Одесі, вона візьме собі прізвище Холодна і стане балериною Одеського оперного театру, де танцюватиме з 1920 по 1937 рік. І все життя боротиметься за збереження пам’яті сестри своєї великої.

«На батьківщині ж творчість Холодної, – за Інтернет-виданням, – і саме її ім’я стали синонімами буржуазного мистецтва, що вироджується, і ледь чи не лайливим словом в лексиконі молодих новаторів радянської кінематографії. І все ж, всупереч негласній забороні, згадка про першу королеву російського екрана збереглася в пам’яті співвітчизників. З початком 1960-х років, коли ім’я Холодної здалося владі абсолютно безпечним, вона повернула його в науковий і друкований обіг без попередніх зневажливих зворотів. Далі всіх пішов палкий шанувальник актриси Олексій Каплер: у зворушливому біографічному нарисі він подав її радянською патріоткою і ледве чи не героїнею більшовицького підпілля Одеси. Радянізація міфу про Холодну здобула закінчене вираження в патріотичній (і касовій) мелодрамі «Раба любви» Нікіти Михалкова.

А втім, нічого тут – у випадку з Вірою Холодною, – не було дивного. Чи й чогось незвичного для тих часів.

Про того, з ким одеські екскурсоводи запрошують посидіти на бронзовій лавочці у Міському саду, себто з Леонідом Утьосовим, за часів тоталітаризму червоної ідеології і не таке траплялося (коли він ще не був, звичайно, бронзовим і нечутливим до різних там «закидонів»). Пережив метр хіба ж такі нападки й погрози – особливо коли мав необережність створити в Ленінграді – подумати тільки, в «колыбели русской революции»! – «Tea-джаз».

Ось пасаж за 1924 рік:

«Ничего нет пошлее, чем еврейские рассказы и цыганские романсы. А ведь Утесов является мастером именно в этих жанрах… Уберите Утесова!»

А ось що писали трьома роками пізніше:

«Что мы называем легкожанровой музыкой? Это музыка бара, кафешантанов, варьете, «цыганщина», джазовая фокстротчина и т. д., что составляет некий музыкальный самогон, что является художественной формой использования музыкального звучания не для поднятия масс, а для того, чтобы душить их инициативу, затемнять их сознание…»

1949 рік:

«Что может быть менее созвучным нашей музыке, нашим советским песням, богатейшему фольклору советских народов, чем ноющий, как больной зуб, или воющий саксофон, оглушительно ревущий изо всех сил тромбон, верещащие трубы или однообразно унылый стук всего семейства ударных инструментов, насильственно вколачивающих в сознание слушателей механически повторяющиеся ритмы фокстрота или румбы. Нет! Мы решительно против искусственного соединения нашей музыки с джаз-оркестрами, а тот, кто пытается втискивать ее насильственно в джаз, калечит ее, коверкает…»

І т. д., і т. п. в тому ж дусі і стилі – справді «пошлому». А Леонід Утьосов витримав і це. І сидить собі спокійно на бронзовій лавочці в Міському саду любої його серцю Одеси, і йому до всього байдуже. Мабуть, тому, що він уже бронзовий. Живим це витримати значно складніше.

Року 2003-го у зв’язку із 110-річчям з дня народження Віри Холодної в Одесі 2 вересня було встановлено бронзовий пам’ятник – актриса зображена в образі однієї зі своїх героїнь – молода і гарна (вона ж бо навічно залишилась молодою) – в широкополому капелюсі і довгому платті, що його актриса злегка притримує правою рукою…

Бронзову фігуру пам’ятника (автор – одеський скульптор Олександр Токарев) відлили у майстерні київського спеціалізованого творчого об’єднання «Художник».