Розділ «Частина четверта-3 «Новодевичье кладбище… Часы приема…»»

Треба гадати, на тім світі – хоча ще нікому не вдалося довести, що поети і ТАМ пишуть… Але так чи інакше, а поет Вертинський пішов на той світ з аркушиком паперу в руці…

Будемо сподіватися, що поети – справжні поети! – потрібні й ТАМ, адже недарма той світ називається КРАЩИМ. (Можливо, тому, що ще ніхто з того світу не повертався і не розповідав, як ТАМ насправді…)

Родина часто відвідує могилу О. Вертинського.

Якось повідомлялося на Інтернет-сайті: дочка Настя купила по весні газонокосарку і власноручно доглядає за квітником, що влаштований усередині мармурової могильної плити, яка імітує кришку чорного рояля…

А взимку дочки Вертинського (ті, яким присвячена його популярна пісня «Доченьки») регулярно відвідують могилу, аби змітати з неї пухнастий сніг – «тому, що ім’я любої людини не має бути запорошене нічим».

Та ще розповідають…

У лютому місяці (саме того місяця, але багато-багато років тому, в далекій від Москви Одесі померла Віра Холодна, перша і найбільша любов Олександра Вертинського) часом забринить у цвинтарній тиші (а може, навпаки, в подуві вітру) на Новодівичому, над мармуровою могильною плитою, що імітує кришку чорного рояля, до болю знайома, неймовірно поетична і до щему тужлива мелодія, і тоді здається, що той, невидимий, хто її співає, не може стримати печаль свою велику і вічну тугу свою:

Ваши пальцы пахнут ладаном,

А в ресницах спит печаль.

Ничего теперь не надо Вам,

Никого теперь не жаль…

«Міф – стародавня народна оповідь про явища природи, історичні події тощо або фантастичні оповідання про богів, обожнених героїв, уявних істот», – Словник української мови, т. IV, стор. 756.

І тут же наводиться приклад: трагедія «Страждання Христові…», променистий міф про померлого й воскреслого бога.

У нас – про богиню.

Про померлу і воскреслу – як і годиться за жанрами міфотворчості. (Правда, не варто забувати, що, наприклад, міфологічна література Стародавньої Греції та Риму, і класицизм, і сентименталізм в основі своїй були реалістичними.)

Отож, міфи – минулі й нинішні і, мабуть, завтрашні, – про Віру Холодну.

Міф перший: все це… майстерний блеф (обман, вигадка, уведення в оману з метою залякування чи похваляння), мовляв, Віра Холодна – це всього лише плід і образ епохи зародження кіно. Так, вона була красунею, але не більше. Не маючи, мовляв, акторського таланту, вона була всього лише продуктом кінематографії того часу, красивою моделлю в руках досвідчених режисерів та операторів. (Не забуваймо: Вірі Холодній поталанило свого часу з режисером Євгеном Бауером, який на екрані створював ідеально красиву картину, а разом з нею створив і саму Холодну, яка була нібито всього лише деталлю тією картини, а не учасником дійства. Та й для кінематографа тих часів досить було кіногенічності, а такою Віра Холодна якраз і була. Все решта – уміння Бауера, який підказав їй, як використати свою привабливу зовнішність як головний засіб гри.)

Міф другий: Віра Холодна володіла чи не надприродним магнетизмом. Ні більше ні менше. (Магнетизм [від грецьк. magnēsios – камінь із Магнесії] – учення про магнітні явища і властивості тіл, що мають вплив на інші тіла.)

Прихильники «теорії» унікального магнетизму, яким буцімто володіла В. Холодна, стверджують: у ті часи всі фільми були схожими з тими, у яких знімалась Холодна та інші вродливі актриси. Але жодна з них так і не змогла стати навіть поряд з нею – бо не мали такого магнетизму, що його мала Віра Василівна. А ще ось що: в кожному фільмі Віра Холодна грала лише саму себе. І глядачі дивилися не на героїню, яку грала актриса – циганку, циркачку тощо, а на саму Віру Холодну. Її талант полягав в індивідуальності. Існує два види акторських талантів: одні перевтілюються у своїх героїв і розчиняються в них, інші – грають себе, вносячи в образ, що його створюють, свою неповторну індивідуальність, багату, яскраву й унікальну. Ось ті, хто грає себе, і є яскравими особистостями і виходять за рамки персонажа.[15] Сьогодні можна наводити багато подібних прикладів (Мерилін Монро, наприклад, Катрін Деньов), але Віра Холодна була першою серед цієї плеяди.

Преса щодо неї мала набір штампів: красива, ніжна, печальна і мрійлива. А граючи пристрасті, вона сама залишалася цнотливою, доброю, чистою і навіть домашньою. Адже вона – переконують і сьогодні спеціалісти – не була фатальною жінкою-вамп, вона була справжньою жінкою. І на відміну від театральної і дещо аж мертвої краси (картинності) самого кінематографа, її краса була живою і чарівливою.