Розділ «Меню для Фойри»

— Я — дядько Алекс! Зараз ми візьмемо Петера й підемо до мене в гості, на корабель! Корабель зветься Барсом. Там дуже цікаво!

Конов говорив без упину, й при цьому встиг запхати в кобуру випромінювач, який досі стискав у правій руці, кинути погляд на понівечені двері, зрозуміти, що побита порцеляна навкруг — це наслідок вмикання гравітації, і з полегшенням констатувати, що діти неозброєні.

— Де мама? — спитало маля з розпухлими від сліз очима. Хлопчик нічого не сказав, але спрямував на Конова суворий і вимогливий погляд.

— Мама зайнята, вона прийде до нас на корабель трохи згодом! Зараз ви підете погратися з дядьком Даром. Він дуже добрий дядько. І дуже любить гратися.

— Літа хоче їсти! — повідомив хлопчик, піднімаючи з підлоги коробку з написом «Гравітаційний конструктор». — А я візьму це з собою!

— Звичайно! — Конов подумав, що в коробку слід було б зазирнути, але думка прийшла й пішла. Розчинилася в спогаді про посмішку Будди. Що там воно твердило, це стародавнє божество? Щось про заглиблення у вічний спокій?

Тим часом Конов опинився вже в каюті Петера: всі разом вони прийшли до хлопчика, щоб забрати його на корабель, де чекає дядько Дар.

А дядько Дар справді чекав, особливо коли Конов сказав йому, що треба забрати дітей зі шлюзового відсіку. Дядько Дар чекав разом з Барсом, та Барс не намагався ставити запитання, а дядькові Дару кортіло довідатися про події на «Лорі». Але Олександр Конов не мав ані найменшого бажання говорити багато, бо мусив устигнути повернутись і поспілкуватися з Буддою.

Знайомий шлях Конов подолав швидко. На кілька секунд зупинився перед дверима каюти Петера. Щось потрібно було ще зробити, але що? Думки дивно плуталися в голові Конова, на мить він пожалкував, що залишив «Барс». Там усе було якось простіше, зрозуміліше. Втім, ось воно: випромінювач! У каюті хлопчика залишився короткоствольний випромінювач. Треба підібрати. Негаразд, що зброя розкидана, де попало.

Конов переступив поріг і остовпів: брюнетка у темно-синій сукні, заклавши ногу на ногу, сиділа на ліжку Петера й тримала в руках статуетку Будди.

— Здрастуйте! — тільки й зміг вимовити Конов.

Жінка підвела на нього бірюзові очі й докірливо похитала головою:

— Навіщо ви взяли мій ключ?

— Але хлопчик боявся сидіти сам! — пробурмотів Конов.

— З ним залишався собака!

— Але… — Конов затнувся й втупив погляд у темні плями від пальців на шиї матері Петера. — Мені здається, я божеволію! Ви ж померли?

— Ну то й що? — байдуже запитала жінка. — Це дає вам право вдиратися в чужу каюту?

Конов стис руками скроні й міцно замружився. З головою було негаразд: судомило потилицю, перед очима миготіли кольорові смуги. Дуже хотілося пити. Конов облизав спраглі губи й міцно потер металевими рукавичками спітніле чоло. Стоп! Чому він не в шоломі?! Коли він скинув шолом?!

Олександр квапливо опустив забрало й вдавив засувку. Кольорові смуги перед очима зникли, й Конов побачив, що каюта порожня. В кутку самотньо лежав випромінювач.

— Якого дідька! Що це в біса таке!? — Конов увімкнув продувку повітряної суміші. — Коли ж це я шолома зняв? Тут якась зараза в повітрі! Даре!