Розділ «Частина 2 Мораль»

— Немає нікого.

Адам зітхнув. Я бачила: він мені не повірив.

— Гаразд. Щасти тобі, Ханно.

Я відкрила рот, але не змогла нічого сказати. Адам якусь мить постояв, роздивляючись мене — і пішов. Просто пішов.

Я лишилась сама.

На мить затулила обличчя руками, а тоді повернулась на подвір’я.

Далеко, з іншого боку, стояли двоє знайомих мені людей: Маїна і Бразд. Директорка щось сказала, дивлячись у мій бік, а Бразд кивнув.

Я не уявляла, про що вони говорять. Я була така втомлена останніми хвилинами, що не мала навіть сил їх ненавидіти.

Не знаю, чому, але почувалась вкрай паскудно.

Минуло кілька днів. Нарешті і для мене почались заняття верхової їзди.

До повного щастя мені не вистачало Всевлада. Я була б навіть готова стерпіти Маїну в ролі вчителя цього предмета. Втім, то було б надто ідеально — директорка мала свої справи, а навчав нас Хорт. Молодий, високий і худий, він справді нагадував мисливського пса. Він мав двох помічниць, що було дуже незвично. Зазвичай помічниками ставали або двоє хлопців, або хлопець і дівчина. Хорт мав довгу чорну бороду, заплетену в косу, і чисто виголену голову. На потилиці в нього було витатуйовано символ Дарвенхарду — літеру «Д», яка нагадувала натягнутий лук, який наскрізь пронизувала стріла. Хорт видався мені моторошним і дуже-дуже незвичним дарвенхардцем.

А ще він був таким сильним, що одного разу зумів закинути мене на спину коневі, просто підкинувши однією рукою. Вочевидь, його худорлявість була оманливою.

Я остерігалась Хорта, але була в захваті від того, як він викладав. Одну половину дня ми гарцювали на конях на великому гарно втоптаному полі, а іншу — приводили тварин до ладу в довгих стайнях, збудованих на його краю.

Нас вчили правильно вичісувати гриви та шерсть, діставати бруд з-під підків. Одного дня мали навчити самих підковувати коней. Я боялась цього і чекала водночас.

Почувалась неймовірно вільною на тих заняттях. Іноді я просто сміялась, коли мчала на коні — навіть Хорт визнав мою вправність; я і відчувала тварину, як свого найкращого друга. Зазвичай я їздила на гарному вороному жеребцеві. Звався він Темним Солем.

Я не знала, що означає це ім’я, але мені подобалось.

Найгірше з моїх друзів на тих заняттях справлялась Лада. Вона повсякчас не могла добре і вчасно залізти на коня, за що Хорт наказував їй робити найбруднішу роботу в стайнях. Кілька разів дівчина навіть падала з сідла, хоч нічого, на щастя, собі не зламала.

Узагалі, я хоч і ходила окрилена через більшу свободу і Всевлада, з яким ми бачились переважно біля того вікна, де вперше поцілувались, та не розтратила своєї уважності та тверезого мислення. І бачила, що з Ладою щось не так.

З нас усіх їй найбільше не щастило в особистому житті. У присутності хлопців дівчина починала повсякчас говорити якісь дурниці, затинатись, і це всіх тільки веселило. Друзі жартували з неї, зокрема і я, і це було по-доброму, але одного дня я зрозуміла, що Лада глибоко і насправді ображається. Її миле личко могло таїти в собі злобу, не притаманну ні пристрасній Купаві, ні веселій Вишені, ні мрійливій Ламії. Єдиною з дівчат, хто міг відчувати щось подібне, була я — але ніколи до друзів, тільки до дарвенхардців, а надто після бійки з Вишеною.

Гадаю, що вечори, проведені в прибиранні кінського гною, стали для Лади останньою краплею.’Вона ходила замкнена і похмура. Я переживала, аби це не вилилось у серйозну сварку з кимось із нас.