Розділ «Частина 2 Мораль»

Хоча, попри все, життя брата завше було для мене найважливішою причиною від’їзду.

Ha возі нас їхало десять — і навіть один мій знайомий, хлопець із сусіднього села, Адам. Він навіть допоміг мені і моїй сумці вилізти на віз.

Усі їхали бліді та напружені. Я ховала очі — не тому, що плакала, а якраз навпаки. Всі дівчата на возі, крім мене, ридали, і я почувалась ніяково через свої сухі очі.

— Я так і думав, що ти підеш цього року, — мовив раптом Адам. — Ніяк не дочекаюсь, коли одягнеш одну з тих тонких шкільних форм, які, як я чув, носять у Сколісі.

Нічого собі, його почуття гумору ще живе?

— Ти там знаєш, які в Сколісі форми, — буркнула я, але мені трошки полегшало, що поряд сидить хтось і не рюмсає.

Дорога до Сколісу тривала одинадцять днів.

Це були одинадцять днів кошмару.

Мої припаси їжі, які дбайливо наготувала мама, закінчились ще на третій день, тож доводилось харчуватись підгорілою і несмачною кашею, якою пригощали дітей-метеїв провідники-белати, які супроводжували нас до Сколісу. Для себе ж вони смажили соковите м’ясо на вогнищах, а ще забирали в селах, крізь які проїжджали, свіжий хліб. Усе для них було дозволено, могли отримувати, що хотіли. Більшість із провідників були дарвенхардцями і в їхній присутності підлітки-новобранці намагались бути непомітними та тихими.

Щодня вервечка возів з новачками більшала, і ті, що їхали найдовше, виглядали не найкраще. У мене із собою було трохи грошей, але я не збиралась нічого витрачати принаймні до приїзду в школу. Тому доводилось терпіти голод і незгоди.

Ще однією проблемою була ночівля. Ні намети, ні ковдри для нас не були передбачені, а тому доводилось спати на голій землі — сирій, холодній, маючи на собі одну сукню і загорнувшись у запасну. Куртки в мене не було — я, щоб мама не бачила, лишила її вдома, для неї ж, виклавши перед самим від’їздом з торби. В Сколісі мені дадуть новий одяг, а мамі куртка згодиться. Щоночі ми з Адамом спали обійнявшись — так було тепліше. Настав вересень і ночі ставали все холоднішими і непривітнішими, небо чимраз, тим дужче затягувалось хмарами, і за тиждень, зрештою, пішов дощ. Усю ніч просиділи ми, змерзлі та закляклі, в ялиновім гаю, тулячись до стовбурів і потерпаючи від крижаних крапель, які не затримували голчасті дерева. Не знаю, як мені вдалося заснути, але вранці я прокинулась від холоду й голоду, уся мокра і з болем у горлі. До обіду мене мучив кашель і жахливі прогнози боягузок з нашого воза, але день видався теплим, навіть припікало сонце, тож моя застуда, на щастя, швидко минула. Надалі я почувалась добре, на відміну від багатьох інших підлітків, які захворіли і до Сколісу ледь дотягнули.

Вервечка возів, нарешті прибувши до пункту призначення, привезла школі обшарпаних, голодних і смертельно втомлених хлопців та дівчат.

Масивні круглі колони були першим, що впало мені у вічі. Вони підпирали овальну громіздку будівлю, досягаючи метрів тридцяти, і кінчались аж під скісним дахом, що широким козирком нависав над стінами, в яких було лише кілька вікон на верхніх поверхах. Краплі дощу, що почався ще вночі, робили монументальну будівлю ще похмурішою і моторошнішою. Сонце вже заходило, та в поодиноких вікнах не світився жоден вогник. Школу оточували скелясті пагорби, порослі хвойними деревами і чагарниками. Нещасні і мокрі, ми дивились на Сколіс, що нагадував радше в’язницю для якихось покидьків, аніж навчальний заклад.

— Вишикуватись строєм по двоє! — гаркнув сивоволосий дарвенхардець, — якого я бачила кілька разів під час подорожі. — Речі беріть із собою!

Ми з Адамом встали в стрій, тримаючись за руки, щоб нас, бува, не розділили. Зчинився невеликий шарварок, поки всі вистроїлись, але часу багато це не зайняло, — люди були надто потомлені, аби сперечатись.

Коли школярі вистроїлись довгою вервечкою, величезні ворота Сколісу, оббиті ланцюгами і шипами, прочинились до середини.

— Заходьте! — крикнув той самий чоловік. Він першим пішов до середини, ми — за ним. Пройшовши під високою аркою, ми ввійшли у просторий овальний внутрішній двір школи. Тут стіни мали багато вікон — на кожному поверсі. І в цих вікнах переважно горіло світло. Попід пристінками щільним рядом стояла десь сотня чоловіків і жінок в однакових чорних одежинах з великими луками за спинами — дарвенхардці. У мене мурашки побігли спиною, коли я усвідомила, що, ймовірно, саме вони нас і навчатимуть. Я міцніше стиснула руку Адама. Як на зло, колону учнів розбили на кілька, ми опинились у крайній, і я — найближче до дарвенхардців.

Усього новобранців було понад чотирьохсот. Сколіс — одна з дванадцяти військових шкіл Циркути, знаходиться в нашій частині імперії. Це ж скільки підлітків прибуло до усіх шкіл цьогоріч?

Хтось кашляв, хтось бурмотів щось незрозуміле. Але всі притихли, коли пролунав гучний жіночий голос:

— Встали рівно! Ліво-о-оруч повернись!