Розділ «Частина 1 Забуття»

Але воно того варте.

— Все, пора йти, — промовив Тигран підводячись. — Наїлась?

— Так. Дякую, Мале, — сказала я.

— Приємно було познайомитись, — кивнув Мал і, схопивши брудний посуд, зник у якомусь сусідньому приміщенні.

— Зараз приймемо ванну і завалимось спати, — мовив Тигран, знову ведучи мене тунелями. Тепер, на повний шлунок, вони не здавались мені такими похмурими, як спершу. — Ми йде…

— Як ти мене злякав!

Щось стрімке, з довгим білим волоссям, врізалось у Тиграна, мало не збивши його з ніг. Хлопець засміявся і поцілував високу дівчину в ніс.

— Налякав?

— Ти затримався на день. Хоч ніколи не затримувався й на годину! — дівчина перевела погляд на мене. — А ти — Стожар?

— Схоже на те, — відповіла я.

— Треба тебе відмити, — усміхнулась вона. — Мій брат зовсім не вміє дбати про дівчат у дорозі.

— Ну, я не замерзла на смерть і не померла з голоду завдяки йому, — усміхнулась я у відповідь і перевела погляд з дівчини на Тиграна.

Отже, це його сестра.

Здивована, я відчула полегшення.

— Павутиння вже гуде, чутки тут розходяться швидко. Я взагалі здивована, як тунелі не розвалились від купи цікавих.

— Ми просто йшли сюди обхідними шляхами, — мовив Тигран. — До речі, Стожаре, це невиховане створіння, яке не вміє представлятись під час знайомства, — моя сестра Либідь.

Десь ліворуч з тунелю почулись голоси.

— Змиваємось, — проказала Либідь і ми пішли в протилежний бік.

За якийсь час стало жаркіше і тунель знову почав роздвоюватись.

— Так, я — ліворуч, ви — праворуч, — мовив Тигран. — Либідь, не лишай її ні на мить, ясно?