Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Секунда, дві… Спурхнула десь позаду мене пташина, та я не дозволила собі відволіктись. Звісно, і там хтось може бути. Але де ворог точно є, так це там, звідки я скотилась. Скронею потекла краплина поту.

Тиша. Тиша. Тиш…

Маленький потічок сповз з-під одного з кущів. Стріла злетіла з тятиви легко, пружно.

— Ай!

Хтось упав там, за кущами. Влучила!

Не чекаючи, я розвернулась і побігла яром так швидко, як могла. Зупинилась, певне, за годину, коли знову глибоко занурилась у густі зарослі. Як білка, видерлася стовбуром одного з дерев, і зачаїлась, діставшись зовсім близько до вершини. Дерево хиталось, але було цілком безпечно. Чисте темно-синє небо над головою не віщувало бурі, а значить, втримаюсь і тут, аби не зісковзнути. Втім, тут мені пощастило — стовбур мав у собі неглибоке дупло, невелике, але достатнього діаметра, аби моя спина і голова опинились у відносному захистку. Сама не вчулась, як задрімала.

Прокинулась від того, що яскраве світло било мені просто у вічі, а ліва нога нестерпно боліла. Ледь продерши очі, я мимоволі застогнала, затуляючи долонями обличчя. Спочатку злякалась, що то вже полудень, а значить, інші учасники давно мене обігнали. Але ні — небесне світило щойно зійшло. Просто дерево, на яке я видерлась, було високим, і ще й росло на пагорбі, чого я вчора не зауважила, отож східна частина лісу була просто в мене перед очима. Я завмерла.

Пейзаж був воістину прекрасним. Стояла пізня весна, і все буяло. Зелене море, з ліва й направо без межі та краю, колихалось м’якими хвилями. Птахи щебетали так голосно, що я не могла наслухатись. Тиждень тому я вийшла зі Сколісу. Де рік за роком найпрекраснішим, що я бачила, був захід сонця, видимий з вікон, і постійна скеляста пустка. А тут… Світанок. Прекрасний, дзвінкий, свіжий. Я вдихнула на повні груди і відчула, що хочеться сміятись. Але не могла собі цього дозволити — якщо хочу вижити, уста мої мусять залишатися німими.

Втім, мене аж пересмикнуло від болю, коли поворухнула лівою ногою. Вона не хотіла згинатись. Стиснувши зуби, я нахилилась і поглянула на коліно ближче. Гілка під ним вкрилась засохлою кров’ю — добре, отже, кровотечі вже немає, а це означає, що то і не рана зовсім, а радше подряпина, просто в дуже паскудному місці, якраз на згині. Я торкнулась ділянки під коліном пальцями — і намацала довгий свіжий рубець. Порядок. Головне, щоб не потрапила якась зараза, але і це можна виправити. Зараз у лісі повно лікарських рослин, можна бодай розтерти якусь із них та прикласти до ранки, щоб лікувала. А ще треба знайти щось поїсти. Може, вполювати? Але приготувати не вдасться — за запахом чи димом мене обов’язково знайдуть. Спершу пошукаю ягоди та горіхи. А втім… якщо голод геть долатиме, і сире м’ясо згодиться на якийсь час.

Взявши ніж, я відрізала шматок сорочки і перев’язала коліно, досить міцно його стягнувши. Якщо кров знову потече, не вистачає ще, аби такі сліди когось до мене привели.

Потягнувшись, я вже зібралась злазити, як щось на сході знову привернуло мою увагу. Я примружилась і поглянула уважніше. Ліс тягнувся безкрайньо зліва направо, але на самому сході… туди, куди я від початку прямувала… щось блискотіло. Море. До нього — день або трохи більше шляху.

Фінал. Там, де море, найвпертіших і найхолоднокровніших чекатиме винагорода. Дарвенхард.

Я не могла повірити, що ця школа може знаходитись у такому прекрасному місці. Почекати б у цьому лісі, коли всі побіжать вперед, і податись, куди очі бачать…

Труснувши головою, почала важкий спуск донизу, з ногою, яку намагалась зайвий раз не згинати і не навантажувати, уся обвішана зброєю, як віслюк.

Другого дня мені щастило більше. Хоча, з якого боку глянути. Я оминула трьох незнайомців у чорному, не наступила на чотирьох змій, натрапила аж на два струмки, де вдосталь напилась (бурдюками для запасу води нас ніхто не забезпечив), та промила ранку під коліном. А ще назбирала потрібної трави і приклала до неї, що обіцяло гарний початок.

Двічі на мене напали — і двічі невдало. Перший хлопець вискочив на мене з-за дерева з мечем, який виявився повільнішим за мою стрілу. Не знаю, яким дивом я зберігала таку ясність розуму та зосередженість, але вони врятували мені життя. Я прострелила нападнику стопу і зникла далі в лісі, знаючи, що він навряд зуміє одразу ж мене переслідувати. Втім, хлопець голосно кричав від болю, чого нас роками учила не робити Маїна. Гадаю, його одразу ж почув ще хтось. Навряд чи він добереться до фінішу.

Другого разу на мене знову напали зі стрілами, але не так продумано. Дівчисько сиділо на дереві і думало, що цього для переваги досить. Втім, стріляла вона досить добре — її стріла черкнула мені плече, лишивши червоний слід, навіть не подряпину, прорвавши сорочку.

А моя стріла… моя стріла збила її з дерева, як грушку. Я влучила просто в груди. Тіло в чорному зісковзнуло з гілки і гепнулось додолу.

Мені перехопило подих. Стояла, так і не опустивши лук, і дивилась на першу свою жертву. Убивця.

Задля захисту, звісно. Але убивця. На тренуваннях, хай і найболючіших, навіть коли я ламала кістки своїм опонентам, все було не так. Не так, як тепер. Її рана не загоїться.