Розділ «Частина 2»

– Девід Рокфеллер.

Коротка мовчанка, після якої в динаміку щось зашурхотіло – очевидно, там перевіряли журнал записів відвідувачів у пошуках імені онука першого у світі мільярдера.

– На жаль, у мене вашого імені немає у списку, пане Девіде, – почулося нарешті.

Ярослав почав утрачати терпець.

– Ну от що, розумнику! Просто йди і скажи пані Барбарі, що до неї завітав Ярослав Савицький, інакше, бачить Бог, ти мене розізлиш!

Очевидно, тон останньої фрази подіяв – не більш аніж за три хвилини клацнув магнітний замок і хвіртка розчинилася, а в глибині подвір'я Ярослав помітив тендітну постать Барбари. Вона була зодягнена в рожеві коротенькі шорти й білу футболку, яка вигідно підкреслювала досить великі груди – результат роботи якогось до біса недешевого косметичного хірурга. Наблизившись, Барбара подала руку для привітання й мовила холодним діловим тоном:

– Рада вас бачити, пане Савицький. Чим маю завдячувати вашому візиту?

Від несподіванки Ярослав лише знизав плечима. Ця жінка не припиняла дивувати його, одного дня силоміць тягнучи у постіль, другого ж удаючи, що вони майже не знайомі. Що ж, він без зусиль зможе грати в її гру. Галантно вклонившись, Ярослав указав на теку, передану йому Маріушем, яку тримав у руці.

– Я закінчив вашу справу, пані Барбаро, і можу назвати людей, а також обставини, які привели до трагічних подій з вашим чоловіком.

Барбара зітхнула. Обличчя її за мить набуло скорботно-скам'янілого виразу.

– Мені боляче згадувати про це все. Що ж, ходімо в дім, там і вирішимо остаточно всі питання за розрахунками.

«Як швидко вона змінює личини, справжня актриса», – подумав Ярослав, а вголос сказав:

– Мені прикро, що я не встиг допомогти Євгенові живому, але зробив усе від мене залежне.

Просторий хол зустрів їх струменем прохолодного кондиціонованого повітря, блискучим виглядом інтер'єра у стилі хай-тек і луною, що відбивалася від високої стелі й супроводжувала кроки мармуровими кахлями. Без жодного слова Барбара провела Ярослава широкими сходами на другий поверх і розчинила перед ним двері кабінету, схожого на офіс голови правління потужного банку. Сівши за стіл із неосяжною скляною кришкою, Барбара простягла руку за текою, яку тримав у руці Ярослав.

– Сідайте, – вказала на один із стільців.

За три хвилини, переглянувши папери і світлини, Барбара пожбурила теку геть від себе. Деякий час сиділа, обхопивши голову руками. Ярославові впало в очі, що тонкі її пещені пальці відчутно тремтіли.

– Заберіть від мене це! – раптом нервово вигукнула вона. – Це дикі звірі. Я не бачу в них людських облич, лише вовчі морди…

Вона стрімко встала і підійшла до вмурованого у стіну сейфа. Швидко відрахувала потрібну суму й кинула перед Ярославом досить товсту пачку зелених банкнот.

– Ось, візьміть гроші і йдіть геть. Я хочу швидше викинути з пам'яті все, що сталося.

Ярослав мовчки встав, узяв гроші й розклав їх по кишенях. Барбара мовчки палила цигарку, повернувшись до нього спиною. Вона всім своїм виглядом підкреслювала, що не хоче бачити найнятого нею детектива бодай зайву хвилину. Справу виконано, розрахунок проведено – і життя перегорнуло сторінку. Вже стоячи у дверях, Ярослав раптом згадав про знахідку з квартири Мостового та Сердюка. Чи варто про неї згадувати після того, як усе закінчено? Навіщо це йому? Ні! Він просто повернеться і вийде у двері, щоб більше ніколи сюди не повернутися! Ніколи й нізащо!