Розділ «Частина 2»

– Ваша запальничка, Барбаро… – Цієї миті він міг заприсягтися, що її плечі відчутно здригнулися. Вона повільно повернулась і подивилася повз Ярослава.

– Що… Що вам ще потрібно?

– Я лише хотів вам сказати, що ваша запальничка, вона безумовно коштовна. Я її знайшов серед речей убивць вашого чоловіка. Очевидно, вони якимось чином викрали її у вас…

Вона залишилася, швидше за все, у Стоцького, а після того як його було знищено, ймовірно, опинилася в поліції. Думаю, це річ не дешева, тож ви можете звернутися до поліційного департаменту…

– Я не розумію, про що йдеться! – Її голос пролунав різко, навіть занадто різко. – Мені невідомо про якусь там запальничку!

– Я маю на увазі золоту «Зіппо», прикрашену коштовним камінням. Пригадуєте?

– Пане Савицький! Дайте мені спокій! Мені невідомо, про що йдеться! Я воліла б прийняти заспокійливе та відпочити! – Барбара підійшла до столу й натиснула кнопку замаскованого під старовинне прес-пап'є дзвінка.

– Пане Збігнєве, мій гість уже йде. Проведіть його, будь ласка.

Одягнений у бездоганний діловий костюм мажордом, який, найімовірніше, виконував ще й обов'язки охоронця та (Ярославові був відомий палкий темперамент пані) платного танцюриста, немов матеріалізувався з повітря. Ярослав пильно поглянув в очі Барбарі. Якщо ще хвилину тому він не міг навіть самому собі сказати, навіщо нагадав про запальничку, яка була в неї в руках після вбивства Євгена і невідомо як опинилася в квартирі покійних бандитів, то тепер він знав напевне: нічого не закінчено. В очах Красовської він побачив щось таке, що примусило все його єство здригнутися від крижаного холоду. З дивною тугою Ярослав подумав, що буде змушений укотре порушити обіцянку, дану Маріушу. Він галантно вклонився Барбарі й пішов геть.

Розділ 7

Від думки, яка раптово вразила його після добрячих півгодини їзди у хиткому вагончику трамвая, Ярослав схопився зі свого місця так рвучко, що налякав двох бабусь, які сиділи напроти нього.

– О дєво ясноосвєнцонна, чи пан єст кренцоний?! – почув він, але не відповів, похапцем відшукуючи в кишені мобільний телефон. Ось і номер готелю.

– Готель «Аркадія». Слухаю вас, – пролунав зі слухавки ввічливий голос портьє.

– Доброго дня, Мареку.

– Доброго дня, пане Савицький. Ми непокоїлися за вас.

– Але за номер заплачено наперед, – Ярослав від нетерпіння проклинав офіційну ввічливість службовця, яка примушувала гаятися з головним питанням, заради якого він і телефонував, але продовжив спокійним тоном. – Я порядна людина, Мареку.

– Мені це відомо, пане Савицький. Ми непокоїлися не за номер, ми непокоїлися за вас. Варшава – цілком цивілізоване місто, але вас не було кілька днів… Тож мені надзвичайно приємно чути ваш голос. Коли вас очікувати?

– Незабаром.

– Бажаєте замовити обід у ресторані? Сьогодні свинячі ковбаски з гарніром, рекомендую. До того ж є досить непогане угорське.

– Дякую, Мареку. Ти гарний портьє, і я вже казав тобі про це. Але обід пізніше. Мене дещо цікавить.