Розділ «Частина 2»

Після одруження пан Качинський, саме таким було його прізвище, прожив лише рік, померши від гострої ниркової недостатності й залишивши молодій дружині своє немаленьке майно. А також страховку за життя, якихось кількасот тисяч злотих. Ще за рік жертвою «вдови» став чемпіон Польщі з автоперегонів у класі ралі Станіслав Борщаківський, котрий помер за вісім місяців від цирозу печінки. Думаю, нікого не здивує той факт, що пан Станіслав, ризикуючи всю свою кар'єру гонщика здоров'ям та життям, застрахувався на триста тисяч злотих рівно за три місяці до смерті. А ще за півроку з'явився багатий німецький фермер Удо Штайнер, котрий утратив розум від посмішки Барбари, свої статки й життя від її алдріну, а натомість отримав горбик землі на кладовищі й обеліск із написом: «Від вічно скорботної дружини». Тут Дойче Банк утішив пані Барбару двомастами тисячами цілком вільно конвертованих дойчмарок, виконуючи свої зобов'язання перед нею, як перед єдиною спадкоємицею гера Штайнера. Дякувати Богу й демократії, Берлінська стіна вже впала на той час, дихнувши у Східну Німеччину, як і в усю Східну Європу, славнозвісним вітром змін, про які так натхненно співав Клаус Майне зі славетних «Скорпіонів». Але Барбара не оцінила можливості переїхати західніше й повернулася до Варшави, де спокійно жила у своєму великому і сповненому достатку будинку, отримуючи від життя все, що могли дати гроші її невдах-чоловіків. Хоча «жила спокійно» – це не надто влучні слова. Саме в цей період свого життя Барбара потрапила в коло зору поліції, що, безумовно, стало для нас із Маріушем приємним сюрпризом. Адже кожному відомо, що бюрократична машина поліції накопичує про людей, якими цікавиться, масу потрібного й непотрібного матеріалу. А будь-який, навіть неважливий, на перший погляд, папірець може за певних умов стати цінним доказом у справі.

Власне, у поле зору поліції попала не сама Барбара, а її співмешканець Павло Стоцький, голова не надто великого, але особливо «відмороженого» бандитського угруповання, що займалося на ринках Варшави рекетом торгашів з України, а також «бомбило» автобуси, у яких із Польщі до України везли сотні тонн вибіленої в дикі тони джинсової тканини, що мала вбіса модну назву «варенка». Невідомо, чому Стоцькому вдалося уникнути долі попередніх чоловіків Барбари, але факт залишається фактом – вона не отруїла його. Особисто я думаю, що вона боялася Стоцького. А крім того, мала гостру потребу в надійному захисті у такий непевний час, який почався після того, як сконав східний монстр із назвою СРСР. Як би там не було, Стоцький згодився їй у майбутньому не раз, у чому і я особисто мав змогу переконатися на власних ребрах. У середині дев'яностих, після чотирирічної перерви у своїй жахливій діяльності, «чорна вдова» знову вийшла на полювання. Цього разу її жертвою став бізнесмен із Познані на ім'я Станіслав Пакулак. Схема залишилася колишньою – одруження, кілька місяців тихого подружнього життя, після чого пішло слідом страхування життя пана Станіслава і його смерть за два місяці після цього. Діагноз – усе та ж гостра ниркова недостатність. Ще за рік історія повторилася з господарем автосалону з Кракова, ще через рік – із власником приватної риболовецької флотилії з Гданська… Досить подробиць. Я нарахував до Євгена Бондаренка дванадцять убитих «чорною вдовою» чоловіків! Євген став тринадцятим. От і не вір після цього в магію чисел. Господи, я ніколи не вважав себе сентиментальною людиною, але цього забагато й для мене. Маю надію, ми все ж зможемо зупинити її кривавий шлях. Передбачаю твоє запитання, люба Наталко: як же їй усе сходило з рук протягом такого тривалого часу і ніхто не зацікавився, чому з такою прикрою сталістю Барбарі не щастить із чоловіками. Але тут, як не дивно, все надзвичайно просто. Я б навіть сказав, до геніального просто! Бо поряд з усіма тими людьми на весільному рушничку стояла зовсім не Барбара Красовська. Адже ніхто не побачить нічого дивного в тому, що після одруження наречена замінить свій паспорт і в її новому документі з'явиться прізвище чергового «щасливого» нареченого. А кому на думку спаде перевіряти ланцюжок з усіх оцих Качинських, Борщаківських, Штайнерів, Пакулаків, Дубровицьких, Баницьких й інших? Тим паче, що магічний порошок з назвою алдрін не давав приводу для відкриття карної справи за фактом смерті того чи іншого шановного пана. Відносячись до групи стійких органічних забруднювачів, ця хлорорганічна сполука, яка є однією з похідних звичайного нафталіну, має особливість накопичуватися в організмі й призводити до хронічного отруєння, котре, на відміну від отруєння гострого, виявляється у хворобах нирок, печінки, кишечника або в онкологічних захворюваннях. Тож хто міг узяти під підозру невтішну вдову, яка так побивалася над тілом коханого, що пішов з життя через банальну ниркову недостатність або рак шлунка? «Чорна вдова» все добре прорахувала. Усе, крім того, що на її шляху стану я.

27 липня. Сьогодні я дав змогу Маріушу відчути неабияку гордість за його професіоналізм і можливість передбачати розвиток подій. Але все по порядку. Наша спроба імітувати мій від'їзд в Україну провалилася. Сьогодні вранці, коли я забрав свої речі з готелю «Аркадія» і прямував до автомобіля, на мене очікував кілер. Мушу лише подякувати долі, що це був не надто наділений розумом молодик із пістолетом у руках, а не стрілець із снайперською гвинтівкою на даху. Пострілу з гвинтівки мій кевларовий бронежилет не витримав би. Але навіть за такого розвитку подій мушу сказати, що чотири пістолетні кулі, випущені у груди впритул, не мають нічого спільного зі словом «дурниці». Враження таке, ніби тобі чотири рази поспіль зацідили у груди кувалдою, а можливість вдихнути свіжого повітря після цього можна порівняти з найвищим задоволенням. Додає оптимізму лише те, що на пляж я йти найближчим часом не збираюся, інакше кількість людей, переляканих виглядом моїх синювато-чорних відмітин на «всі груди», була б вражаючою.

Хлопці Маріуша спрацювали добре, і стрілець був затриманий. Він, звісно, не знав замовника або вдавав, що не знає, але які могли бути сумніви в тому, що це робота Барбари? Звісно – жодних. Між нами з Маріушем відбулася розмова, в кінці якої він прочитав мені довгу нотацію:

– На жаль, ти досі не зрозумів, що все значно серйозніше, аніж тобі здається. Вона не заспокоїться, доки не прибере тебе, а це, з огляду на її фінансові можливості, лише питання часу. Натомість у нас жодних доказів, одні лише здогади, від яких каменя на камені не залишить її адвокат із дипломом Гарварду. Тож я волів би, щоб ти більше дослухався до моїх порад. Я понад усе хочу випровадити тебе до Львова під опіку Вадима Галкіна, але боюся, що вже запізно. Там для тебе небезпека не менша, аніж тут, у Варшаві. І єдине, що я можу зробити, аби стовідсотково гарантувати твою безпеку, – це запевнити Барбару в тому що вона досягла своєї мети і ти вже мертвий. Це я беру на себе, а ти пообіцяй мені припинити будь-яку «самодіяльність» і не відходити від мене ні на крок.

Довелося пообіцяти. Хоча статус хлопчика при персоні заступника начальника кримінальної поліції, ще й хлопчика, загримованого до неможливості впізнання, є принизливим для мого хворобливого самолюбства, але це краще, аніж сидіти в поліцейському відділку, пити каву, грати у бридж із патрульними й нудьгувати. У той час, коли так стрімко добігає кінця розпочата мною справа.

29 липня. Учора нарешті дозволив собі один вихідний день. Зрештою, у мене не було вибору, Маріуш просто поставив мене перед фактом – я повинен сидіти у нього вдома і дивитися по телевізору сенсаційні репортажі в новинах. Не багато не мало, репортажі про власну загибель. І мушу сказати, люди, яким було доручено роздмухати інтерес навколо мого уявного вбивства, були знавцями своєї справи. Я навіть мусив себе вщипнути, аби переконатися, що насправді не покинув цього грішного світу, так реалістично виглядав сюжет про замовне вбивство у холі готелю «Аркадія». Цікаво буде побачити обличчя портьє, якщо ще колись доведеться опинитись у їхньому готелі. Вечір минув узагалі чудово. Я провів його у кріслі з томиком Генріка Сенкевича в руках. Ці сентиментальні герої, сучасники жорстокого сімнадцятого сторіччя. Такі неправдоподібно милі й добродушні навіть серед військового лихоліття. Куди котиться наш світ, коли ми навіть у мирний час виглядаємо жорстокими монстрами на їхньому тлі?

Але досить лірики. Сьогодні зранку від Вадима Галкіна прийшла новина, яка змусила Маріуша розгублено розвести руками. З'ясувалося, що в організмах Мостового та Сердюка концентрація алдріну – близько п'ятдесяти міліграмів на кілограм ваги. Це при смертельній концентрації в сімдесят один міліграм!

– Вона божевільна! – сказав Маріуш. – Вона божевільна до кінчиків власного волосся. Це не лізе в рамки поведінки здорової людини, нехай навіть і злочинця! Навколо неї гинуть усі, як жертви, так і помічники. Ніхто не може оминути своєї дози смертельного препарату!

Проте я не погоджуюся з Маріушем. Вона зовсім не божевільна. Так, це холоднокровна вбивця, але логіка в її вчинках є. Все дуже просто. Опинившись в Україні, «чорна вдова» вирішила, що тут може, користуючись безладом у владі й суспільстві, дозволити собі не очікувати на дію алдріну й пришвидшити розв'язку з черговою жертвою. Очевидно, для цього й найняла Сердюка та Мостового. Значно менш розумні, аніж жадібні, бандити й не могли припустити, що за вбивство свого колишнього приятеля вони ніколи не отримають обіцяних грошей – значно логічніше з точки зору «чорної вдови» позбутися їх у старий та перевірений спосіб. Подальший розвиток подій, очевидно, диктував я. Вирушивши їхнім слідом, я змусив Барбару діяти, тож замість алдріну Сердюком та Мостовим зайнявся Стоцький. А незадовго перед цим Шварц, виконуючи завдання Стоцького, відвідав помешкання Федька Нестеренка. І саме інтерес до банківських рахунків і страхових документів Барбари, а не Семена Спудея мало не коштував Федькові життя. Тепер не можу осягнути, як я відразу не зрозумів, що у Федька були гості від Барбари. Може, хіба що був зачарований її жіночою безпосередністю, тендітністю й показною слабкістю?

Жартую, Наталко, жартую. Я це написав лише для того, щоб примусити тебе страждати від мук ревнощів! Як, ти не відчула мук ревнощів? Це несправедливо…

Довгий час я не міг зрозуміти, навіщо Барбара звернулася до мене. Дійсно, навіщо ворушити справу? Хіба логіка не підказує залишити все на плин часу, який принесе забуття? На сто відсотків я й зараз не маю відповіді на це запитання. Найімовірніше, розрахунок був на ту саму банальну жадібність, коли приватний детектив, отримавши добрі гроші, буде дивитися на замовника з собачою відданістю й покине розслідування за першим його наказом, одночасно залишаючись живим свідком щедрості невтішної вдови, безмежного горя й намагань урятувати коханого збоку. Вона ніяк не розраховувала, що я піду до кінця, і в цьому була її помилка. Можливо, Барбарою керували й інші задуми, але принаймні я не бачу іншого пояснення моєї з нею зустрічі.

Тим часом почав давати свідчення «пильний громадянин», котрий за наказом Стоцького приніс до поліційного відділка пістолет із моїми відбитками пальців. Його, швидше за все, використовували «втемну», але дещо корисне він усе ж таки розповів. А саме: він кілька разів бачив Барбару Красовську в товаристві Павла Стоцького. Віват! Коло навкруг «чорної вдови» звужується!

30 липня. Сьогодні великий день! Нарешті маю нагоду заперечити песимістичні міркування Маріуша про те, що я збудував усі звинувачення проти Барбари на манер повітряного замку, позбавленими доказів, як повітряна споруда фундаменту. Ми нарешті отримали дозвіл на ексгумацію тіл трьох із довгої вервечки чоловіків «чорної вдови». Одноголосно ми з Маріушем вирішили не тривожити прах пана Красовського, підозрюючи, що він уник долі своїх послідовників і помер саме від того, про що було записано в офіційному звіті комісії з розслідування катастрофи. Починаємо з праху пана Качинського.

Сказати, що процедура ексгумації є процедурою не надто приємною, – нічого не сказати. І не лише тому, що справу тут доводиться мати з трупом людини, котра померла й була похована великий проміжок часу тому. Я не перебільшу, сказавши, що Маріуш виконав титанічну роботу, оформивши всі необхідні документи для того, щоб тіло пана Качинського, котре спочивало в землі вже майже два десятка літ, з'явилося на столі в патологоанатома. Серед переліку паперів, необхідних для ексгумації, були постанова про порушення карної справи; дозволи від родичів покійного; висновок судових медиків про доцільність ексгумації через темп і характер біологічних змін у трупі; виписки з книг реєстрації комунальних і ритуальних служб про місце поховання; дозвіл санітарно-епідеміологічного контролю за станом місць поховання і навіть офіційно затверджена форма інструктажу з техніки безпеки осіб, котрі братимуть безпосередньо участь у процедурі ексгумації. Але нарешті все офіційно оформлено, і ми від'їжджаємо до невеличкого селища Прашка, що неподалік від Ченстохової, де на місцевому кладовищі знайшов своє останнє пристановище пан Качинський.

День видався похмурим, і кілька разів починав накрапувати дощ, тож Маріуш уже хотів перенести ексгумацію на наступний день, але врешті мені вдалося вмовити його продовжити, і вся наша різношерста компанія почимчикувала на кладовище. А за годину потемніла дубова домовина з прахом зайняла своє місце в кузові фургона, фотограф і відеооператор закінчили зйомку, зафіксувавши до дрібниць усі деталі процедури, і ми виїхали до моргу.

Так, не хотів би я бути патологоанатомом! Як можна взагалі думати про їжу секс або сутність життя після виконання таких службових обов'язків? Думаю, зі мною погодяться в цьому майже всі. Втім, від вигляду покійника, що пролежав двадцять років у землі, я очікував гіршого. Але геть, геть спогади! У мене таких спогадів більш аніж достатньо для однієї людини… Тепер мусимо очікувати на результат ексгумації.

2 серпня. Ваш покірний слуга – ясновидець. Так, і я не побоюся виглядати нескромним. В організмі Качинського на момент смерті було п'ятдесят вісім міліграмів алдріну на кілограм ваги! Як зауважив експерт, щоб набрати таку кількість цієї гидоти, її потрібно було вживати щоденно протягом кількох місяців, одночасно уникаючи перевищення дози, щоб не отримати гострого отруєння, яке могло викликати підозри.

Ще одна, на мій погляд, цікава деталь: мати Бондаренка в розмові зі мною згадувала, що, познайомившись із Барбарою, Євген повністю відмовився від алкоголю, пив тільки сік, який Барбара, навіть будучи в гостях у Євгенових родичів, мала з собою кілька літрів. Як це пояснити? Можливо, Барбара не терпіла спиртного? Але я добре пам'ятаю, як вона цмулила коньяк у моєму готельному номері й зовсім не виглядала нещасною. Як виявилося, пан Качинський, котрий усе своє життя полюбляв чарочку і добру компанію, теж різко змінив після одруження своє ставлення до алкоголю – він зовсім покинув пити. Теж збіг? Та скринька легко відчинялась. Я лише зателефонував Федькові і дав йому завдання потрусити Інтернет у пошуках потрібної інформації. І ось, як то кажуть, вуаля! Алдрін, як виявилося, погано розчиняється уводі, у спирті ж не розчиняється взагалі. Тож чи не найкраще його додавати в непрозору рідину, таку наприклад, як ананасовий сік із м'якоттю (це я тобі нагадаю окремо, павучихо!). Тим паче, що порошок не має жодного смаку або запаху. А от пиячити своїм жертвам Барбара не могла дозволити – алкоголь допомагав виводити отруту з організму, залишаючи марними її намагання вкоротити віку своїм благовірним.

4 серпня. За минулих два дні – ще дві ексгумації. Процедура вже стає звичною. З нового – хіба що шалений опір родичів пана Борщаківського, котрі ніяк не погоджувалися з тим, що хтось має потривожити прах їхнього давно загиблого сина і брата. Радше брата: батько пана Станіслава помер кілька років тому, а мати – вже досить літня людина, і стан її здоров'я не дозволяє їй створювати труднощі Феміді, тож весь рух опору очолила сестра покійного, огрядна руда жінка на ім'я Ізабелла. Вона метала громи та блискавки, погрожувала карою небес і санкціями влади земної, штрафами й прокляттям. Хоча потрібно віддати належне бізнесовій хватці пані Ізабелли. Після натяку Маріуша, що він може зачекати кілька місяців на рішення суду, яке дозволить ексгумацію без сприяння близьких загиблого, вона стишила тон і навіть відпрацювала назад, зайнявши вичікувальну позицію. Ця позиція змінилася на мовчазне сприяння після того, як невтішній сестрі покійного гонщика пояснили, що за фактом смерті її брата порушено кримінальну справу, підозрювана людина далеко не бідна і в разі доведення її причетності родина може розраховувати на досить велику компенсацію моральних і матеріальних збитків. Але це лише деталі. Головне – в тому, що в організмі Станіслава Борщаківського знайдено алдрін. Понад шістдесят міліграмів на кілограм ваги! Друга ексгумація відбулася без ексцесів. Тіло навіть не було доправлено до моргу – експерт швидко взяв необхідні проби, і за дві години могилі пана Станіслава Пакулака надали того вигляду, який вона мала до ексгумації. Результат мали вже ввечері – п'ятдесят дев'ять міліграмів алдріну на кілограм ваги. Досить тривожити могили. Матеріалу більше аніж достатньо. Завтра ранком Маріуш їде до прокуратури, щоб отримати санкцію на обшук особняка Барбари Красовської й арешт господині цього нажитого кров'ю маєтку. Важливо не дати відчути Барбарі, що вона під підозрою, інакше все значно ускладниться. Адже підступитися до людини, чиї статки рахуються числами з шістьма нулями, складно не лише в Україні, це складно й тут, у Польщі. Скільки б Маріуш не міркував про європейські цінності поляків і їхню віру в закон.