Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА В КРАЇНІ БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ»

В томуж моменті проф. Карачевський з підстрибуючими за ним чужоземними делегатами висунувся із гуртка й спрямувався до них. За ним, як тінь плигнув Артименко.

Карачевський відкрив голову, склонився й вдивляючись у кінчик свого лякового черевика, мимоходом кажучи вкритого росою, як це було у його в звичаю коли говорив офіціяльну промову, почав своє привитальие слово:

— Дорогі, довго дожидані гості. Мені припала ця велика честь привитати вас…

Тут Карачевський підняв, свої очі, глянув на стоючі проти нього постаті й спинився. Силкувався говорити дальше та заздалегідь приготована фраза застрягла в горлі й не всилі був вимовити й слова. Бо ті, до котрих були звернені слова його промови не були тими, до яких мав промовляти…

Ті, що стояли проти його, не були тими подорожними, що вибралися судном «Queen of Virginia» в дорогу до Марса й тепер мали повернути.

Артименко, що цілий час з напруженою увагою слідкував за ціпо сценою, так описує її дальше в свойому звідомленпю, що появилося в ранніших «Вістях».

Спинившися в своїй промові, проф. Карачевський мимовільно підняв свою руку до очей й почав їх протирати. Відчувалося, що він не вірить собі — що цс не сон а дійсність. Кліпнувши кілька разів очами почав вдивлятися в стоючі проти його постаті.

А проти його стояв високий мущина з білою, довгою бородою, з клясично гарними чергами лиця й вірлиним носом, одягнений в короткий каптан, що — здавалося пошитий був скорше з якогось гнучкого, блискучого металю як зі шкіри й з такогож матеріялу шапкою на голові, що подобала на шолом, яких вживали колись перед віками. Біля нього стояла дівчина невисказаної краси у довгій нагортці чи туніці, стягненій на рамени аграфкою з розпущеними карими косами, придержуваними над чолом діядемом з якогось незнаного металю. А лиця в обоїх були червоної краски, такої ніжної червоної краски, яку стрічається на малюнках єгипетських фараонів, перших династій. Стояли й вслухувались в слова початої Карачевським мови.

Карачевський здрігнувся.

На їх лицях відбивалася втома а груди ворушились прискорено. Так і видко було, що важко приходиться їм схопити віддих.

В томуж моменті зза Дніпра зійшло сонце й розсипало своє розсміяне, золоте проміння по летунському майдані, по трибунах, по золотистих шоломах й блакитних жупанах гетьманської гвардії.

Здається щойно тепер розгорнувся перед очами прибулих повний образ летунського майдану з його тисячними глядачами — бо видко було, як старик поступився крок вперед, повів зором довкола й спинився на хвилину на гетьманській трибуні, що була проти нього.

Його очі спочили на постаті молодого гетьмана й дідуся патріярха то знов пробігали по трибунах вкритих видцями і якесь внутрішнє хвилювання відбивалося на його лиці а в очах зявилися сльози. Обі руки схрестив він на грудях, мовби хотів здержати те хвилювання, що виривалося з них та видко сильніше було воно за него. Ще момент і голосне ридання рвануло із його грудей а ціла постать зогну-лася, схиляючись до землі, мовби хотіла їй поклонитися, привитатися з нею.

А з уст його зірвалися слова:

— О! Ґея — о! Ґея!….

І з риданням припав він до землі, доторкаючись чолом до неї — тут на київському, летунському майдані на очах тисячної юрби зібраної на ньому…

Дівчина стояла ще хвилину й дивилася то на старика то на людське море, що хвилювало на трибунах. Не то жах, не то здивування малювалося в її очах та й вона огортаючи старика рукою пригорнулась до нього заходючись у риданні.

Так плачуть із великого горя, або радости великої!…

Все те сталося так швидко, що ніхто із присутніх, що гляділи на цю сцену не здавав собі справи, що саме сталося. Перший проф. Карачевський стрепенувся й з його уст упало слово:

— Марсіяни?!