Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА В КРАЇНІ БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ»

— Ух! Як холодно! Яка мара розкрила шатро?

Та вмить побачив, що на дворі є хтось і замовк.

Наші гості почувши мабуть рух у шатрі відступили, здається від нього, бо вхід став знов ясніший й у ньому не видко було нікого.

— Це гаразд, — сказав Ґрегем, — коли вони нас бояться, значить ми можемо, їх не лякатися. Вставаймо!

І з тими словами виліз, із свого спального мішка й почав одягатися. Ми теж пішли за його приміром й незабаром були готові із нашою туалєтою. Перший вийшов із шатра Ґрегем — ми за ним.

Кілька кроків від шатра стояло двох, щось якби, як на перший погляд здавалося, чабанів, а біля них паслося у траві два гейби буйволи чи подібні до них сотворіння. Із своїми смагляво-червоними лицями наші незнайомі дійсно скидалися на Індіян і я заплющивши очі мав вражіння, що все досі був сон а я дійсно у індіанській прерії у Арізоні…

Видко було, що вони нас лякалися, бо з острахом споглядали на нас поступаючись боязко назад за своїх буйволів.

Ґрегем зробив, яке міг найпривітніше лице й замахав рукою на знак, щоби не лякалися. При тім забалакав найчистішою говіркою американських ковбоїв, та це мало помогло.

Наші незнайомі видимо трусилися зі страху й не проявляли охоти підступити близше. Тоді Геріксон, який цілий час видимо думав про щось, почав шукати по кишенях і по хвилині витягнув малу люльочку, наложив в неї тютюну й закурив пускаючи, проти себе пусті димові колісцята. Пакнувши кілька разів витягнув люльку з рота й простягнув її до незнайомих. Мабуть нагадав собі читані в молодечих літах індіянські історії й «люльку мира»… й хотів, спробувати і цього експерименту. Та і це не помогло.

Вкінці всі ми почали давати руками знаки, що ми прийшли з гір, що мабуть ще більшим острахом пройняло наших чабанів, бо заговорили живо між собою, якоюсь звучною мовою. Повторялося в ній часто слово фа, яке вимовляючи з острахом споглядали на верховину, з якої саме ми прийшли.

Минуло доволі часу заки ми заспокоїли їх то мовою то знаками, даючи їм до зрозуміння, що ми хочемо дальше на схід, щоб вони провели нас до якої оселі.

Недовірчиво оглядали нас ці наші чабани все ще не осмілюючись підступити близше. Щойно як Ґрегем витягнув пляшку з коняком, налив нам і ми випили а відтак наливши чарки простягнув до них, один з них, цей висший, відважився підступити близше цікаво приглядаючись чарці.

— Пий, бра! — крикнув Ґрегем сміючись — Це французький коняк першої марки, ледви чи тут дістанеш такого!

Видко було, що таки покуса взяла верх над його ваганням, бо простягнув руку, взяв чарку з руки Ґрегема і випив.

Видко, що смакувало йому, бо випивши засміявся показуючи білі зуби на весь рот й щось весело забалакав до свого товариша, мабуть прихвалював йому напиток. Цей також пішов за його приміром.

— Ого! — кликнув Ґрегем — ось де ключ, що трапляє до найбільш замкненого в собі серця! Ніколи не розчаровує!

І дійсно. Незабаром були ми із нашими чабанами в найкращій згоді і вирозуміли із їх знаків та вигуків, що вони пасуть недалеко буйволи, що он там трохи вбік є хутір чи оселя й що вони проведуть нас туди. За якийсь час згорнувши шатро й зібравши усі наші речі поклали їх на буйволів й пустилися із чабанами в дорогу.

Дорогою старався Геріксон пояснити їм знаками, звідкіля ми тут узялися, вказуючи рукою то на небо то знова намагаючись зобразити їм вигляд нашого судна, та мабуть всі оті пояснення були даремні. Бо наші чабани на все те кивали головами, підсміхалися та не виявляли зрозуміння чи якогонебудь зацікавлення.

VI

Між тим зійшло сонце й зробився день. Всюди, де лиш кинути було оком, видко було прерію вкриту цією червонавою травою, яку ми з вечера оглядали. Йшли ми отак якийсь час аж побачили у степу загороду а в ній стадо таких буйволів, з якими були чабани, і колибу біля неї. Отже тут пасли вони свої буйволи.