Розділ «У пам'яті людській»

Приїхавши до Калініна, я зразу ж знайшла кімнату, точніше не кімнату, а куток за перегородкою в родині фабричної робітниці. Пішла до міліції, зареєструвалася. Незабаром я знайшла інше помешкання, не у фабричному районі, а ближче до центру міста. І знову зареєструвалася в міліції. Й вирішила написати Крайньому, щоб він надіслав мені присуд на пошту «до запитання». Це було вже десь у квітні.

Минув травень, червень, і нарешті в липні я одержала листа від секретаря Крайнього. В ньому повідомлялося, що для одержання виписки присуду я маю з'явитися до прокурора того міста, де я мешкаю. Я пішла до калінінської прокуратури. Там на мене накинулися з криком: «Чому ви не зареєструвалися в міліції?» Я обурилася такій брехні: «Як не зареєструвалася? Я тричі міняла помешкання й кожного разу реєструвалася. Ви можете самі це перевірити».

Виявилося, що прокуратура Крайнього висварила калінінського прокурора за те, що він не стежить за засланцями: я вже три місяці живу в Калініні, а вони, тобто харківська прокуратура, не знають, де я. Зрозуміла річ, калінінський прокурор був лютий на мене за ці неприємності. Я все це вислухала, не кажучи ні слова, а в кінці попрохала сказати мені нарешті, який присуд одержав мій чоловік. Прокурор почав порпатися в паперах, витягнув якийсь аркуш і прочитав: «Засуджено до розстрілу». Я лише спитала: «Коли?» — «Тут не сказано», — відповів прокурор.

Але я знала, що так не буває. Коли повідомляють, що присуд виконано, то завжди подають дату. Мені було ясно, що це робота Крайнього. Я знала кілька випадків, коли родину повідомляли, що арештованого засуджено до розстрілу й вирок виконано без вказання дати, а згодом виявлялося, що цю людину не розстріляно, а заслано.

Я вирішила поїхати до Москви і звернутися в комітет Катерини Папкової — дружини Ґорького. Це була організація по допомозі політичним в'язням, у якій працювало багато юристів, адвокатів, що займалися справами тих, які були засуджені або про яких не було ніяких відомостей. Я їм передала відповідь, яку одержала, й вони почали розшукувати. За якийсь час мені повідомили, що нічого не змогли з'ясувати. «У вашій справі є щось дивне, — сказали вони. — Коли ми запитали Харків, нам підтвердили, що вашого чоловіка розстріляно. Та все ж тут не все ясно».

Я повернулася до Калініна.

Восени починалося навчання в школі, й мама з дітьми приїхали до мене. Я знайшла місце друкарки в Калінінському педінституті. Потягнулися важкі, безрадісні дні. У мене на душі було так само гірко, як і в перші дні після арешту Сергія. Часом я доходила до того, що ладна була покінчити своє життя і, коли б не діти, може б, так і вчинила. Але вони цілком залежали тепер від мене, і я вирішила присвятити їм своє життя.

Минув приблизно рік. І ось несподівано я отримала листа від Сергієвої сестри Людмили. З великим хвилюванням вона писала: є відомості, що Сергія не розстріляли, що він живий. Сергіїв брат Юрій їхав потягом з Полтави до Києва і в дорозі розговорився із якимось супутником: вони були в купе й могли розмовляти вільно. Супутник Юрія виявився музикантом, членом Державної капели бандуристів. Він розповів, що їхня капела оце повертається з досить незвичайного турне: вони їздили з концертами по таборах за північним колом.

Це особливі невеличкі табори, де тримають до двадцяти-тридцяти чоловік, причому про всіх них офіційно повідомлено, що вони розстріляні. Живуть там в'язні в абсолютній ізоляції. Юрієві спало на думку спитати бандуриста, чи той не бачив там випадково письменника Сергія Пилипенка. Бандурист захвилювався: «„Палату“? Аякже, бачив. Я його добре пригадую ще з Харкова, коли приходили співати до Остапа Вишні, а Сергій Володимирович до нас приєднувався й підтягував своїм гарним баритоном. Так, я його там бачив».

Коли я прочитала Людмилиного листа, я зовсім втратила голову: невже Сергій ще живий? У мене відродилася божевільна надія його врятувати. Я поїхала до Москви й знов звернулася по допомогу до комітету Пєшкової. Але що я могла їм сказати? Повторити слова бандуриста було неможливо — ніхто не йняв би мені віри. Крім того, я сама не була стовідсотково певна, що бандурист не помилився і що Сергія справді тримають в одному із страшних північних таборів. Отже, я просто попрохала ще раз перевірити, чи немає якихось нових відомостей про Сергія. Вони знову зв'язалися з Харковом і знов отримали ту ж саму відповідь: «Розстріляний без суду». Я тоді переконалася, що вже нічого вдіяти не можу.

Повернулася до Калініна, а в моїх вухах настирливо бриніла пісенька, яку я колись чула:

Все так просто, и понятно,

И проверено:

Не вернуть того обратно,

Что потеряно...

Тепер Сергія реабілітовано. В газетах писали, що він помер чи то в 1941-му, чи то в 1943 році, а в одній публікації була навіть вказана дата: «1951». Та чи можна вірити цим суперечливим повідомленням? Як би там не було, в українській пресі тепер раз у раз з'являються згадки про Сергія, статті та спогади про «незабутнього», як тепер люблять писати. Для нашої родини він завжди був і залишається незабутнім. Десь у шістдесятих роках моя дочка Міртала почала писати вірші. Один з її перших творів був присвячений батькові.

Міртала — скульптор. Виливши своє почуття до батька в словах, вона захотіла зробити його скульптурний портрет. Та коли взялася до роботи, сльози заважали їй бачити, і все ж портрет вийшов напрочуд вдалий: Сергій виглядає як живий.

У 1971 році я приїхала до Києва й була запрошена на ювілейний вечір, присвячений Сергієві. Вечір відбувся в Будинку письменників, і там зібралися колишні товариші. Я привезла Сергіїв портрет, і він стояв на почесному місці. Сьогодні цей портрет можна побачити в Києві в Музеї літератури, а оригінал портрета — у нас у вітальні: Сергій ніби спостерігає наше життя...

1991 р.

Ася Гумецька[907]