Розділ «У пам'яті людській»

Отже, діяльність С. Пилипенка встає досить виразно з цієї «офіційної» біографії. Залишається тільки додати, що багато з сучасних письменників увійшло в українську літературу завдяки Пилипенкові. Серед них такі імена, як Володимир Сосюра, Петро Панч, Іван Сенченко, Андрій Головко, Ол. Копиленко, Сава Божко, Василь Минко, Леонід Первомайський, Наталя Забіла, Василь Чапленко, Кость Гордієнко, Володимир Ґжицький, Олесь Донченко, Григорій Епік, Василь Мисик, Докія Гуменна. Колись, коли вони робили перші кроки в літературі, Пилипенко їх підтримував, допомагав їм морально й матеріяльно, терпеливо вчив літературної майстерности, виводив «у люди». І тому ота друга, справжня Пилипенкова біографія включає спогади Пилипенкових вихованців, які з вдячністю й дійсною любов'ю згадують свого «папашу», як його охристили плужани. Ось Марія Романівська в своїх спогадах «Плугатар України»[929] згадує таку сцену. Відбувається нарада членів спілки «Плуг»:

«Сашко Копиленко продовжує торохкотіти:

— Індустріалізація плюс електрифікація знищать багато міщанських пережитків і забобонів. — Він помічає пильний погляд Сергія Володимировича на своїх червоних промерзлих руках і додає:

— Ну хіба не пережиток ці гарячі буржуйські шуби, які не пропускають цілющого морозяного повітря? Тіло не дихає, обміну нема...

Тут Палаша сердиться. Ми всі бачимо, як він червоніє, і чорні вуса його смикаються.

— Досить, — каже він. — Досить розводить мені лівизну. Я сказав, значить так і буде... — І тут дехто, і я в тому числі, розуміє, в чому річ. У Копиленка нема зимового пальта. Папаша ухвалює купити йому пальто. Сашко довго сперечався. Папаша переміг».

А ось подібний епізод з інших спогадів. В Науково-дослідному інституті була прибиральниця. Вона з чоловіком дуже бідувала. Був це рік 1932. Якось Сергій Володимирович, як директор, дістав ордер на зимове пальто. Він прийшов додому і дуже винуватим голосом сказав своїй дружині, що, мовляв, він же має пальто (йому вже було не менш як десять років), а ось син прибиральниці ходить у подертому й старому, то він і віддав їй свій ордер. Або такий типовий випадок. Узимку 1932 року, коли на Україні був страшний голод, Пилипенко, якось проходячи в Харкові через базар, побачив селянку. На цій жінці не було нічого, крім довгої вишитої сорочки. Вона виглядала, як кістяк — шкіра й кості. Тиняючися, як тінь, по базару, вона підбирала щось з землі і їла. У ті роки допомога голодним була суворо заборонена, але Пилипенко привів цю жінку додому, там її довго мили, виварили її брудну сорочку, нагодували. І ця жінка лишилася жити в родині Пилипенка аж до його арешту. Або ось такий іще випадок. Якось Сергій Пилипенко їхав потягом (це було десь на початку двадцятих років). Вікна всі були повибивані, а надворі стояли морози. Вагон був переповнений. Поруч з Пилипенком сиділа жінка з малою дитиною на руках. Дитина мерзла, кахикала, і ось, щоб захистити її від холоду, Сергій Володимирович став перед вікном так, що закрив його своєю широкою спиною. На ньому був той самий славний сірий кожушок, що його намалював Довженко в дружньому шаржі на плужанського папашу. Отак Пилипенко простояв чотири години, а коли приїхав додому, то мав подвійне запалення легенів, від якого ледве не помер. Якби не товариші, які з ним їхали і це бачили — і пробували відрадити його від такого вчинку, — то ніхто про це й не довідався б. Коли хтось пізніше про це починав розповідати, то Сергій Володимирович завжди дуже сердився і ніяковів. І гак у всьому. Романівська згадує, як Пилипенко влаштував їй поїздку на курорт до Криму (вона мала туберкульозу), а пізніше вона дізналася, що Пилипенко заплатив за путівку з власної кишені. Згадує вона й про те, як Пилипенко, щоб допомогти студентам, давав їм переклади: «Не можна сказати, — пише вона, — щоб наші переклади були бездоганні. І ось Сергій Володимирович сидить уночі, терпляче виправляє наші переклади, переписує інколи цілі сторінки... А ми... одержуємо гроші». Гуменна згадує, як Пилипенко влаштував їй «творчу подорож» по селах України, щоб дати їй якийсь заробіток, і не лише заохочував її до письменницької праці, але й друкував її нариси, і дарма що його вже почали цькувати й закидати йому підтримку Гуменної, яка, мовляв, симпатизує куркулям.

З усіх цих оповідань постає фігура мужньої, лицарської й справді гуманної людини, яка віддавала всі сили на службу людям — отому самому українському народові. І ось так допомагав створювати українську культуру. Бо що таке культура, як не надбання людських душ, талантів, думок і почувань? А Пилипенко подавав приклад високої людяности!

Тепер, отже, на Україні Пилипенка реабілітовано. Але, звичайно, та реабілітація робиться з певних політичних міркувань і не має якихось гуманістичних цілей. Пилипенка реабілітовано як комуністичного діяча, хоч і з виразним національним обличчям (за це обличчя він, власне, й постраждав і віддав своє життя), але тепер у т. зв. радянських комуністів «новий курс». Вони хочуть довести неспокійному молодому поколінню, що були ж віддані комуністи — українці, які творили українську комуністичну культуру. Підкреслюється, звичайно, що їх несправедливо засудили — винуватий у всьому «культ особи». Тепер, мовляв, це все належить до минулого, ми таких ось людей, як Пилипенко, реабілітуємо, шануємо — дивіться, які ми ліберальні, які ми справедливі! Молодь має зробити висновок: дійсно, можна бути ідейним комуністом і лишатися українцем, нема чого протестувати, домагатися якоїсь там незалежної України. На це розраховує партійна верхівка, але молодь сприймає все по-своєму. Іван Коляска[930], автор відомої книги про стан освіти на Україні, розповідав, що, коли він був у Києві, він там уперше почув ім'я Пилипенка від українських студентів, які самі роблять розшуки по бібліотеках, з жадобою читаючи всі українські періодичні видання 20-х років. Вони самі віднайшли праці Пилипенка і зрозуміли, яку велику ролю він відіграв у розвитку української літератури. І зрозуміли це без коректив і пояснень партії, інтуїтивно збагнувши, що крилося за всіма гучними гаслами літературної полеміки між «плужанами» і «ваплітянами» та чим мотивувалися репресивні дії компартії проти тих і тих. Адже в згаданій статті Д. Косарика в «Літературній енциклопедії» недвозначно говориться про Пилипенка, що «у своїх статтях він (Пилипенко. — Ред.) захищав тезу про паралельність селянства як кляси, відкидаючи керівну ролю пролетаріяту в революції. Полемізуючи з Хвильовим з приводу вузько організаційних питань, він одночасно солідаризувався з ним і з його націоналістичною програмою відриву української культури від російської соціялістичної культури»[931].

Хоч у цих обвинуваченнях усе перекручене, проте, як то кажуть, на злодії шапка горить: досить було письменникові писати на українські теми, особливо селянські, робити щось для розвитку української культури, щоб його звинуватити в націоналізмі і бажанні «відірватися» від Росії.

Говорячи про культуру, а також і про українське село, хочу висловити кілька міркувань, які мають зв'язок із Пилипенковою творчістю, а разом і з українською літературою взагалі. Ідеться про те, що селянська тематика, так би мовити, селянський дух був і лишається притаманним українській літературі — так-бо склалися історичні обставини на Україні, що у нас бракувало освічених, свідомих українців, які хотіли б творити «міську» культуру, бо й самого українського міста не було. На цю тему знаходимо кілька цікавих завваг у спогадах Ю. Смолича, які недавно друкувалися у «Вітчизні»[932]. Він вважає, що силою факту більшість післяреволюційних письменників України походить із села, тому й творчість їхня тяжіє до сільських тем, тобто до того, що їм найбільш знайоме і близьке. І для того, щоб урбанізувати українську літературу, треба переробити психіку отих письменників, вчорашніх селян. Доля правди в цьому є, хоча багато можна було б тут додати. Так чи так, а українська література існує й має виразне українське обличчя якраз через оцей селянський дух, тому можна запитати: чи існувала б вона — українська культура — взагалі, якби не було українського села, якби не було селянина з його піснею, з його мовою, яку він зберіг для літератури аж по сьогодні? Питання це зовсім не академічне, а практично-життьове.

Розгляньмо тепер докладніше літературну діяльність С. Пилипенка, його спілку селянських письменників. Ще тоді, як формувалася ця спілка, чулися зневажливі голоси — яку, мовляв, культуру ви хочете творити з тими селюками, це ж примітив. Говорилося це тоді, чуємо це й сьогодні, і не лише з уст комуністичних критиків, які, закидуючи Пилипенкові «масовізм», мають на думці допущення «клясово-ворожого елементу». Тут, в еміграції, читаємо: «Досить уже з нас тієї пилипенківщини», а вся Пилипенкова діяльність підсумовується одним реченням — «Старанням таких першорядних організаторів, як Сергій Пилипенко, росли видавництва, даючи систематично книжкову і журнальну продукцію»[933]. Чим пояснюється отаке ставлення? Мабуть, бажанням відштовхнутися від отого «селюцького духу». Звичайно, серед плужан були й бездарні писаки, але це не дає підстави закреслювати як «псевдомистецтво» увесь дорібок «Плугу» і його виховну ролю. Що ж до творчости самого С. Пилипенка, то й тут доводиться ставати в його обороні, бо писав він переважно байки, а це ж узагалі вважається за щось несерйозне, майже за позалітературний жанр. Крім того — ото нещастя!— тематика його байок — здебільшого селянська, та ще й мова не дуже сальонова. Скажімо просто: мова в основі народня, з доброю долею народнього гумору, який не боїться так званих простацьких висловів і навіть вульгаризмів (жанр байки споконвіку тримається такого стилю).

Отже — Пилипенкові байки... Десь на початку своєї літературної діяльности, 18-го чи 19-го року, в Києві С. Пилипенко зустрівся з Олександром Олесем і дав йому прочитати свої байки. Олесь обійняв молодого автора і розчулено сказав, що той має рідкий і цінний дар (після арешту Пилипенкові не раз докоряли за цю зустріч, висуваючи це як доказ його «нерадянськости»). А який же погляд на ці байки знаходимо сьогодні? Ось Марія Романівська у своїх спогадах пише: «Дехто пробував висловити думку, що творчий дорібок Пилипенка бідний, мовляв, що там — короткі баєчки», і тут, замість заперечення по суті, тобто захисту байки як жанру, вона каже: «Тепер ми знаємо, які хороші були в нього прозові речі, та їх ніколи було йому завершити»[934]. А сам письменник вважав, що найцінніше з усього, що він написав, були саме байки. Він був переконаний, що цей вид літератури зовсім не легкий і не пустий — «баєчки», звичайно, пописувати може кожний, але добру байку написати — це велика штука. Про високу вартість байок Пилипенко висловився так у «Старій байківниці»:

Побачиш байківницю,

Ти не кажи — дурниця,

Бо пригадай, мій любий,

Як кажуть старі люди:

— «Співай пісень!»

— «Не вмію!»

— «Кажи байки!»