Розділ «У пам'яті людській»

Сергій Володимирович брав по черзі кожну з нас на руки і високо підіймав догори. Мені він здавався справжнім велетнем. Летіти попід стелею і дивитися на всіх з такої висоти було і страшно, і солодко. Потім його вуса лоскотали мою щоку при поцілунку. Хотілося злетіти ще й ще, знову пережити дивовижне відчуття польоту, але я не наважувався і просити. Дуже подобалася нам з Мірталою (меншою дочкою Пилипенків, моєю ровесницею) гра-забава, яку Сергій Володимирович сам для нас придумав. Називалася вона «їхали ми, їхали...» Серьожа садовив нас на свої коліна, і це був віз, запряжений кіньми. На цьому возі ми виїжджали у якусь далеку путь. Віз їхав повільно, його ритмічно хитало з боку на бік, а Сергій Володимирович розповідав нам, які проїжджаємо міста і села, як їдемо вздовж річок, через поля і ліси. Та зненацька коні зривалися і мчали нас щодуху, ми ледве могли втриматися на возі. Виявляється, то вони злякались розбійників, що хотіли нас пограбувати, або вовків, які вискочили з лісової хащі. На всяк випадок я оглядалася — в кімнаті були вже сутінки, і я горнулася до Серьожі, щоб не було так страшно. Але ж стрімка їзда нам з Мірталою була до вподоби... Зненацька ламалося колесо, віз перекидався, і ми шкереберть летіли додолу, себто прямо на килим. На килимі ми довго вовтузились і сміялися, а потім знову дерлися на коліна до Сергія Володимировича і просили їхати далі. Він терпляче вмощував нас на своєму «возі», і ми відправлялись у нову подорож з новими пригодами...

Любили всі ми, дівчатка, слухати, як співав Сергій Володимирович. У нього було багато улюблених пісень: «Взяв би я бандуру та й заграв, що знав» або ж «Я бачив, як вітер берізку зломив», «Ой на горі та й женці жнуть», «їхав козак на війноньку».

Я була занадто мала, щоб розуміти зміст цих пісень, але слова і мотив легко запам'ятовувались. Зараз я можу сказати, що цих українських пісень навчилася з вуст Сергія Володимировича. А голос в нього був дуже красивий, низького тембру, глибокий, трохи сумний. Здається, й досі чую його...

1991 р.

Міртала Пилипенко[913]

Міст через прірву[914]

 того моменту, як мій батько раптово зник з мого життя, його присутність залишалася невідмінною. Я не розуміла, чому він більше не з'являвся, чому мама не могла пояснити, де він — дитина в чотири роки задає прості питання, але інтуїція йде глибоко. Я знала, що він більше не повернеться. І я зовсім замовкла, більше ні про що не питала і плакати перестала. Мама навіть стала турбуватися за мою психіку і зраділа, коли одного разу, вже на засланні, я ніби «прокинулася» і стала майже істерично плакати і кричати, щоб вона не прала скатертину з нашого кухонного стола, «бо на ній батько їв в останній раз».

Мої спогади про батька не конкретні, а більш емоційні. Пам'ятаю почуття любови і захисту, коли на вокзалі я перелякалася несподіваного гудка паротяга і батько, тримаючи мене на руках, заспокоював мене, притуляючи до себе. З того часу, все моє життя, звуки і гудки паротягів нагадують мені про це.

Пам'ятаю також, як я трималася рукою за його два пальці і ми так гуляли поруч. І ще пам'ятаю його останній подарунок, маленьку хатинку-іграшку, яку батько нам передав з в'язниці. Вона була зроблена з хліба, і в ній було віконце і дах, який знімався окремо. А все решта — туман, ніби пам'ять навмисно стерла всі спогади, захищаючи душу від болю.

Батька я знала лише через фотографії та через маму, її глибоку любов до нього, її страждання та вірність. Вона розповідала про його лагідність і надзвичайну любов до всіх людей взагалі, без розбору; як він усім допомагав, як багато він зробив для культури України. І він завжди був для мене ідеалом чесної, надхненної та героїчної людини, відданої ідеям добра, братерства та справедливості.

Тому, коли я підросла, мені було неможливо зрозуміти і оправдати його віру в комунізм як засіб соціяльного добра, коли цей самий комунізм знищив його, всю країну, мільйони людей, переслідував і мало не знищив всіх нас. Для мене слово «комунізм» означало втілення зла.

Тільки пізніше я побачила і зрозуміла зміст і трагедію його життя. Він, людина великого серця, всю душу віддав боротьбі за ідеали добра і, на жаль, повірив в комунізм, який в той час приваблював ілюзією можливості їх здійснити. З часом він побачив, як всі його ідеали руйнувалися тими силами, які на практиці чинили зло, прикриваючи його фальшивим павутинням пропаганди. І тому він був одним з перших, кого їм треба було знищити, бо ідеалістам в їх системі просто не було місця.

Після років заслання, де ми мало не загинули, на щастя, доля винесла нас з сестрою і мамою за межі нашої багатостраждальної батьківщини, хоча це було коштом поневірянь по німецьких таборах. А коли, несподівано для себе, я почала писати вірші, мені здавалося, що це завдяки батькові, що його голос проривається десь здалека і закінчує те, чого не встиг домовити.

Дні простягнуть тіні

через покоління,

і моє «тепер»

полетить луною —

сміхом чи сльозою.

Знаю, мій нащадку,

знайдеш в своїй долі