Розділ «У пам'яті людській»

На одне побачення він прийшов без окулярів. Сергій з дитинства носив їх і не міг без окулярів читати й узагалі бачити на відстані двох кроків. І от раптом — окулярів немає. Я в тривозі спитала: «А де ж окуляри?» Він якось дивно на мене поглянув і відповів: «Так, ось бачиш, тепер у мене нема окулярів. Вони мені більше не потрібні». Від такої відповіди мені зробилося моторошно.

Був іще один епізод, про який мені лячно згадувати. Якось я привезла йому передачу — білизну й мило. Сергій простягнув мені згорнутий рушник і попрохав: «Будь ласка, випери це». Я зі здивуванням побачила, що це чийсь рушник і що з нього вирвано шматок так, ніби хтось викусив його зубами. Я запитала Сергія, що це таке, а він раптом спохмурнів і глухо кинув: «Ніколи не питай мене про це». Це прозвучало так, що я похолола і довго пізніше уявляла собі всілякі страхіття. Що ж це була за така жахлива таємниця, про яку не можна було навіть питати?

Тільки-но Сергія арештували, як мене негайно звільнили з роботи. Я спробувала знайти іншу роботу, але мені скрізь відмовляли, як тільки довідувалися, що я дружина Пилипенка. Коли проходила вулицею, вчорашні знайомі тікали на другий бік, аби не вітатися. Пригадую таке: йду, бувало, хідником, а мене хтось наздоганяє й неголосно шепоче: «Будь ласка, не обертайтеся. Я хочу почути, що з Сергієм Володимировичем. Я зараз вас пережену, йтиму попереду, а ви розкажіть». І ось людина мене переганяє, йде попереду, а я тихо розповідаю.

Минуло кілька місяців. У травні 1934 року усі жінки арештованих письменників з будинку «Слово» одержали повістки про те, що нас із дітьми висилають за межі України без права повернення й що нам дають три дні на збори й звільнення помешкання. При цьому від нас зажадали, щоб ми негайно поздавали наші пашпорти до міліції. Це означало, що ми були приречені на загибель: у СРСР без пашпорта не можна одержати ані прописки, ані роботи. Ми були ошелешені: що робити? Всі пішли до міліції й віддали свої пашпорти. Повернулися до будинку «Слово» й почали радитися.

Слово взяла Річицька. Її чоловіка, Андрія Річицького, колишнього есера, що пізніше займав важливий пост у компартії, засудили до розстрілу. Щодня, приходячи до тюрми, Річицька отримувала від чоловіка записку одного й того ж змісту: «Я ще живий». І ось тепер вона подала таку думку: треба звернутися до Максима Ґорького. Усім відомо, що Ґорький заступається за арештованих, а тут же виарештовано десятки письменників, це його повинно зворушити. Виявилося, що Річицька вже скомпонувала листа. Вона прочитала його, але тон нам не сподобався: він був суходіловий, як протокол з переліком прав, яких нас позбавили. Я запропонувала написати іншого листа, і всі зраділи. Я пішла додому й сіла писати. В мені все кипіло від обурення, що нам заподіяно таку кривду, і я писала в якомусь трансі. Лист вийшов сильний і промовистий. Коли я прочитала його жінкам, усі схвалили його, включаючи й Річицьку, але підписати його відважилося тільки п'ять чи шість жінок разом із Річицькою. Тепер постало питання: як передати листа Горькому? Адже нам дали тільки три дні — поштою одержати від нього відповідь ми вже напевно не змогли б. Тоді я зголосилася відвезти листа до Ґорького й того ж дня сіла на потяг і поїхала до Москви.

Прямо з вокзалу я пішла до Ґорького, який мешкав у буржуйському двоповерховому особняку. Я подзвонила, й мені відчинили. Я увійшла й сказала, що бажаю бачити Олексія Максимовича. Мені відповіли, що Олексій Максимович нікого не приймає, але я можу переказати свою справу секретареві. Незабаром з'явився один із секретарів Ґорького, і я йому простягнула листа, пояснивши, хто я й чому приїхала. Але секретар похитав головою: «Я не маю права взяти вашого листа. Вже давно Олексій Максимович не розглядає жодних прохань у справах арештованих. Він дав нам суворий наказ не приймати листи з такими проханнями ні від кого». — «Але цей випадок винятковий, — заперечила я. — Йдеться про родини багатьох українських письменників, мистців, композиторів. Можливо, згодиться якось допомогти». Секретар знизав плечима й дозволив мені залишити листа, пообіцявши показати його буревіснику революції. Я попрохала дозволу прийти наступного ранку, бо в моєму розпорядженні всього два дні. Секретар дозволив.

Коли я прийшла на другий день, то здивувалася, наскільки змінилося ставлення секретаря: він дружньо посміхався, підкреслюючи свою симпатію. «Вам дуже пощастило, — сказав він. — Ваш лист справив велике враження на Олексія Максимовича, і він вирішив написати Вишинському[905] у вашій справі. Тільки одне: він питає, чи можете ви присягнутися, що все, про що ви пишете, — абсолютна правда. Нічого не додано ані змінено». Я відповіла, що можу присягнутися. Тоді секретар поставив на звороті довгого конверта, якого тримав у руках, декілька сургучних печаток і простягнув мені зі словами: «Прошу. Ідіть з цим листом просто до прокуратури. Вишинський вас прийме».

Я попрямувала до прокуратури, що містилася на Покровці. Будинок був обнесений чавунною огорожею, біля брами стояли будки з вартовими, уздовж огорожі теж ходила варта. Коли я наближалася до брами, до мене наблизилася якась жінка і сказала: «Я бачу, що ви йдете до прокуратури. Можна й мені з вами? Я приїхала з України. Мого чоловіка безвинно арештовано. Я приїхала клопотатися за нього перед Вишинським». Я подумала, що буде непогано мені піти разом із нею: у випадку, якщо мене арештують, ця жінка зможе повідомити про це мою родину. Я їй це сказала, й вона погодилася. Тоді я підійшла до вартового й сказала: «Мені треба бачити товариша Вишинського». Той відрубав: «Його сьогодні немає». Тоді я витягла свого листа: «Ось, я маю листа до Вишинського від Максима Ґорького». Вартовий взяв листа, покрутив його в руках, потім кудись подзвонив і нарешті сказав: «Добре, можете ввійти». І повернув мені листа.

Ми обидві ввійшли. Очевидно, вартовий подумав, що ми прибули в одній справі. Поки дійшли до кабінету Вишинського, нас чотири рази зупиняли й питали, куди йдемо. І кожного разу казали, що Вишинського немає. І кожного разу лист Ґорького магічно відчиняв нам двері. Нарешті опинилися перед дверима до кабінету заступника Прокурора СРСР. Постукали й увійшли. В кімнаті сиділа секретарка. Вона зустріла нас дуже холодно, але взяла листа й сказала почекати. За хвилину повернулася й вказала нам на другі двері: «Ідіть туди. Товариш Вишинський вас зараз прийме».

Ми опинилися у величезній залі. З правого боку стояв довжелезний стіл, накритий червоним сукном і весь заставлений телефонними апаратами: очевидно, це був стіл для засідань. У глибині кімнати видно було ще один величезний стіл, перед ним стояв Вишинський. Я покрокувала йому назустріч через усю залу, почуваючи на собі його важкий погляд. Коли я наблизилася, то побачила, що він тримає у руці мого листа до Ґорького. «Чи це ви написали цього листа?» — пролунав його суворий запит. «Так»,— відповіла я. «Чи можете ви присягнутися, що все, що ви пишете, — правда? Всі наймення, які ви називаєте, усі події відповідають дійсности?» І я вдруге мусила присягнутися в правдивості всього, що я написала.

Дивно, що ці радянські сановники обидва забажали від мене присяги й прийняли моє «чесне слово» як доказ правдивости моїх слів. Вишинський, очевидно задоволений моєю «присягою», заявив: «Тоді можете вертатися до Харкова. Там ви зверніться до міліції, і вам усім повернуть ваші пашпорти. Я звідси туди подзвоню. Після цього ви повинні виїхати з України й можете оселитися, де хочете, звичайно, крім Москви та Ленінграда».

Усе це було сказано цілком коректно, навіть приязно. Я подякувала і вже повернулася, щоб іти, як раптом почула голос моєї супутниці, про яку я зовсім забула. «Товаришу Вишинський, — сказала вона, — я маю до вас особисту справу». Вишинський відразу спохмурнів: було видно, що така її заява його зразу роздратувала. «Яка ж у вас справа?» — «Між моїм чоловіком, — вона назвала прізвище, — і прокурором Української республіки Крайнім давня особиста ворожнеча, і прокурор Крайній арештував мого чоловіка, бо Крайній тепер займає такий пост, що має змогу помститися моєму чоловікові, звести з ним рахунки». Почувши це, Вишинський зблід й заговорив, люто ударяючи ребром долоні по столу, його слова я запам'ятала на все життя: «Я знаю, що моїми діями зруйновано багато життів, але це нікому не дає права твердити, що я це робив у моїх власних інтересах, і те ж саме я можу сказати про прокурора України. Ідіть!»

Я пішла, й дружина журналіста попленталася за мною. Я йшла з абсолютною впевненістю, що вона все мені зіпсувала. Ледве ми опинилися за дверима його кабінету, я відразу накинулася на свою супутницю: «Як ви наважилися таке казати? Чи ви розумієте, що ви все мені зіпсували? Ви пішли зі мною й потрапили до Вишинського тільки дякуючи мені, а тепер ви такого наговорили! Ви все зруйнували...» Жінка почала виправдовуватися, мовляв, вона мусила йому це сказати, бо не мала іншого способу пояснити причину арешту її чоловіка. Але я кипіла з обурення й не слухала її. Раптом за дверима, під якими ми стояли, почувся гучний голос Вишинського. Він наказував секретарці, щоб вона зв'язала його з українським прокурором Крайнім. Ми так і завмерли, навіть не подумавши, що хтось може побачити, як ми підслуховуємо під дверима кабінету. Бо тоді і нам, і нашій справі був би кінець. Вишинський почав гримати на Крайнього: «Що ти там наробив? Чи знаєш, що в мене щойно була дружина Пилипенка? Вона написала до Ґорького, і я одержав від нього дуже гострого листа. Він вимагає негайно скасувати все, що ти там наробив. Відразу поверни їм пашпорти, чуєш?!»

Я перестала слухати й побігла коридором, скотилася вниз по сходах, вибігла на вулицю й тільки там трохи віддихалася. Я пішла до Центрального поштамту на вулиці Ґорького, щоб зателефонувати мамі, а моя супутниця вже кудись зникла. На поштамті по міжміському телефону я набрала номер свого харківського помешкання, і мама одразу ж взяла трубку. Я розповіла, що тільки-но була у Вишинського з листом від Ґорького і що Вишинський наказав Крайньому повернути усім нам пашпорти. При цьому я попрохала маму переказати жінкам, щоб вони негайно йшли до міліції, бо завтра буде останній день, призначений нам до виїзду.

Поговоривши з мамою, я вийшла з будки й почала пробиратися крізь натовп. Раптом я почула позад себе голос: «Громадянко! Це ви щойно розмовляли в будці число таке?» Я обернулася: до мене звертався чоловік у цивільному вбранні. «З ким ви розмовляли?» — продовжував він, начебто мав на це право. Я зрозуміла, з ким маю справу, і відповіла, намагаючись зберігати спокій: «Я розмовляла з матір'ю». — «А чому ви називали імена таких високих осіб: Ґорький, Вишинський?..» Я відрізала: «Ви ж, очевидно, все чули. Я була в Ґорького. Він дав мені листа до Вишинського, і я пішла з тим листом до Вишинського. От і все». Чоловік вислухав мене і несподівано сказав: «Добре. Можете йти». Я пішла, але щохвилини чекала, що мене схоплять. Але мене ніхто не зачепив.

Коли я приїхала додому, мама сказала, що до мене багато разів дзвонили від Крайнього, щоб я, як тільки приїду, негайно до нього з'явилася. Та внаслідок усього пережитого мої нерви не витримали, я почувала себе зовсім хворою: у мене була висока температура. Скориставшись з цього, я лягла в ліжко, бо не була здатна йти до Крайнього, навіть якби хотіла. Наступного дня до мене з'явився посланець від прокурора, але мама сказала йому, що я захворіла й не можу підвестися з ліжка. Він ретирувався, а ми з мамою заходилися продавати речі, які вона ще не встигла зліквідувати. Ми продавали все майно за безцінь. Наприклад, фотель, який коштував щонайменше двадцять п'ять карбованців, ми віддали за карбованця. На наш будинок налетіли тоді покупці, як зграї стерв'ятників. Вони ходили по помешканнях і хапали речі майже задурно.

Я прохворіла три дні, а на четвертий до мене з'явився якийсь військовий і сказав: «Якщо ви така вже дуже хвора, що не можете йти, то от за вами прислали машину. Ви мусите негайно їхати до Крайнього». Мені нічого не залишалося, як послухатися наказу. Тим більше, що ми з мамою майже все розпродали.

В кабінеті Крайнього все було так, як я бачила у Вишинського: довга зала, в кінці якої стояв стіл. Крайній сидів у кріслі, його бліде туберкульозне обличчя кривилося саркастичною усмішкою: «Невже гадаєте, що я повертаю пашпорти тільки тому, що ви їздили до Ґорького й Вишинського? Так знайте, це не мало жодного значення. Я це зробив з власного бажання».

Я промовчала. Потім спитала, де мені одержати свій пашпорт. Бо, коли я зайшла до міліції, мені відмовили його повернути. «Так, це я дав таке розпорядження, — відповів Крайній. — Я вирішив віддати вам пашпорт особисто». І з цими словами він простягнув мені пашпорт. «Можете їхати, але пам'ятайте: коли ви десь влаштуєтеся, ви мусите написати мені вашу адресу, щоб я міг повідомити вам про вирок у справі вашого чоловіка». Я взяла пашпорт і вийшла.

Наступного дня ми виїхали з Харкова: мама з дітьми поїхала в Київ до Альоші[906] на той час, поки я знайду місце, де нам жити, а я за порадою знайомих поїхала до Калініна (колишньої Твері). «Це досить велике промислове місто, — казали вони. — Там знаходяться колишні Морозовські текстильні фабрики, вагонозавод, там великий педінститут, що був найкращим у царській Росії. Вам буде легко знайти роботу десь на фабриці, а ваші дівчатка згодом зможуть піти до педінституту».