Розділ «У пам'яті людській»

Ївга Миколаївна мала напрочуд гарну зовнішність: ставна, з кучерявим волоссям над високим чолом й з клясичними рисами обличчя, вона скрізь звертала на себе увагу. Той же тип обличчя успадкував і її Сергій, який взагалі пішов у матір і зовнішністю, і вдачею — лагідною, надзвичайно людяною та відвертою.

Пилипенко був високий на зріст і мав чудову будову тіла — в студентські роки він часто позував художникам. Любив займатися легкою атлетикою, чудово плавав і не раз рятував потопаючих. Пригадується, він мав щось із дванадцять медалей за рятування тих, що тонули. Досить було нам поїхати кудись на річку, як хтось обов'язково починав тонути і Сергій його витягав з води. Один з його юнацьких романів почався з того, що він урятував дівчину-селянку, й вона безнадійно в нього закохалася. Це було під час літніх вакацій, а коли надійшла осінь, Сергій повернувся назад до міста, а бідолашна дівчина почала на нього чекати, сподіваючись, що він до неї повернеться. Як потім розповідали, вона так ніколи й не одружилася, чекаючи на богом судженого. Ці спогади мучили Пилипенка, хоча він ні в чому не був винний.

Крім плавання, Сергій також захоплювався марафонським бігом. Коли був студентом, то з приятелем часто наввипередки змагався з кіньми-рисаками на вулицях Києва. Пам'ятаю, він розповідав, як одного разу випередив лихача (візницю, що їхав рисаком), чим перелякав якусь стареньку бабусю, яка почала хреститися, побачивши таке диво.

Хоч у Сергія, як і в багатьох студентів, було обмаль грошей, йому ніколи не спадало на думку гендлювати. Та одного разу товариші затягли його на іподром подивитися на кінські перегони. Почали намовляти поставити на якогось коня: а раптом пощастить і виграєш тисячу карбованців? Сергій для жарту поставив одного карбованця на найнепоказнішу шкапину. Почалися перегони, і всі із здивуванням побачили, що його конячина починає всіх переганяти. Вона прибігла до фінішу першою і впала на землю... мертвою. Сергій був єдиний, хто поставив на неї, і виграв велику суму. На ці гроші він винайняв яхту й поїхав із товаришами Дніпром з оркестром, випивкою та смачною їжею.

Займався Сергій і французькою боротьбою, іншими видами спорту. Фізичні вправи згодом йому дуже знадобилися. Під час Першої світової війни в якомусь із боїв він був поранений в чотирьох місцях: куля пройшла крізь руку, груди й, простреливши легені, вийшла через спину. З усіх ран цебеніла кров. Його шинеля швидко набрякла кров'ю. Сергій не пам'ятав, скільки часу він пролежав на землі непритомний, але нарешті почув голоси санітарів, які шукали живих серед забитих. Санітари, побачивши Сергія, подумали, що він мертвий, і почали відходити. Тоді він зібрав останні сили, натиснув курок револьвера, якого тримав у руці, й вистрілив. Санітари підбігли, підібрали його і відвезли до військового шпиталю, де лікарі негайно його оперували. Причому не могли вийти з дива, як його організм зміг витримати таке: втратив майже дві третини крові.

Згодом трапився ще один випадок, коли його натренованість та витривалість врятували йому життя. Того разу він проспав на холодній вогкій землі цілу ніч і схопив двобічне крупозне запалення легенів. Лікар сказав матері, що наступної ночі в нього буде криза і мало надії на те, що він її перенесе. Лікар пішов, а Ївга Миколаївна не могла примиритися з таким вироком. Вона сіла біля ліжка сина й з усією силою материнської любови почала впевняти його, що він житиме. І знову сталося чудо: Сергій переніс кризу й залишився жити.

Про свої військові враження Сергій розповідав мало. Казав тільки, що ніколи свідомо не цілив у супротивника, хоч одного разу змушений був вбити солдата ворожої армії. Німець несподівано з'явився у кількох кроках перед ним, і питання стояло руба: хто — кого? Ховаючись за дерево, Сергій перехитрив німця.

Військові враження Сергія відбивалися в його оповіданнях, що ввійшли до збірки «Тисячі в одиницях», та у «Військовому щоденнику». У 1963 році, після посмертної Сергієвої реабілітації, побачила світ його невелика збірка під назвою «Байки та оповідання». На жаль, ті оповідання, які Сергій вважав за найкращі, не були туди включені.

Крім редакторської праці, Сергій обіймав ще посаду голови Держвидаву. За все це він одержував лише двісті карбованців на місяць, так званий «партмаксимум», встановлений для всіх партійців незалежно від посади. Цікаво, що Сергій одержував менше, ніж бухгальтер, але вважав це цілком справедливим. Мало того, як переконаний комуніст, він хотів бути ближче до народу й пішов на завод працювати в нічну зміну звичайним робітником. Навіть зі своїм залізним здоров'ям він, напевно, не витримав би такого навантаження, але допоміг нещасний випадок: йому на ногу впав важкий металевий інструмент і поранив її. Сергієві довелося лягти до лікарні, й потім він ще довго шкутильгав. Це поклало край його праці на заводі.

До речі, якщо йдеться про Сергієве здоров'я, то був випадок, який дав підставу чуткам про його нібито нездорові нерви. Сталося це так. Комусь із письменників спало на думку відвідати харківську психіятричну лікарню, щоб порозмовляти з хворими. Зібралася група приблизно з десяти чоловік, включаючи Сергія, а також Хвильового. Лікарі розповіли їм історію хвороби тих пацієнтів, з якими передбачалося розмовляти, але коли зустріч розпочалася, письменники не знали, про що питати. Задавали такі запитання: «Де ви вчилися?» або «Де ви жили в дитинстві?» Лікарі були здивовані й твердили, що так неможливо виявити ненормальність у мисленні хворих. Один молодий лікар, роздратований поведінкою письменників, вирішив покепкувати з непрошених гостей і запропонував, що поставить їм діягнозу. Всі пожвавилися, почали жартувати. Лікар згодився опитувати письменників. Побалакавши з кожним хвилин п'ять, він авторитетно заявив: «Мушу вам сказати, що жоден із вас не може вважатися психічно повністю здоровим». Письменники розгубилися. Хтось зауважив: «Ну, можливо, в нас нерви не зовсім у порядку, але вже про Сергія Володимировича ви цього не скажете. Він еталон спокою і зрівноваженості». Лікар саркастично посміхнувся: «Помиляєтеся. Він має істерію, й до того в гострій формі. Це тільки зовні здається спокійним».

Письменники були ще більше збентежені, й нікому не спало на думку, що молодий ескулап із них глузує. Бо неможливо поставити фахову діяґнозу після п'ятихвилинної балачки, не кажучи вже про те, що істерію «в гострій формі» неможливо приховати. А лікар, задоволений ефектом своїх слів, продовжував повчати зніяковілих письменників: «Бачите, поняття „нормальний“ дуже відносне. Ви всі пройшли через громадянську війну. Ми, лікарі, бачимо, як це відбилося на ваших нервах. До того ж ви письменники, а в таких людей підвищена чутливість. Отже, мої сьогоднішні спостереження підтвердили цей факт». Коли Сергій розповідав мені про це, було видно, що він сам повірив у свою «приховану» істерію, і я теж сприйняла це всерйоз, попри всі докази здорового глузду: адже за всі десять років нашого подружнього життя я ні разу не бачила, щоб Сергій втратив контроль над собою чи кричав.

Хвильового, як і решту письменників, слова лікаря відносно Сергія мусили вразити. Бо коли він писав свою повість «Санаторійна зона», то вивів свого героя, істерика Анарха, подібним до Сергія зовнішньо, а подекуди й внутрішньо. До речі, він присвятив цю повість саме Сергієві. Якщо порівняти аналізу душевного стану Анарха зі словами харківського лікаря, то впадає в око їхня подібність: «Саме істерія, інакше й не могло бути: після довгих років горожанської війни, в якій він брав активну участь, Анарх мусив чекати цієї хвороби. І вона прийшла зі своїм знеладдям психічної сфери, з надзвичайною вразливістю, з ексцентричністю, з приступами туги й страху».

Звичайно, мистецький образ, створений Хвильовим, далекий від реального Сергія і є втіленням роздумів автора про самого себе й своє покоління, про роль людини в комуністичному суспільстві, зокрема про роль письменника, від якого партія вимага оспівування «героїчних буднів». Хвильовий пише: «Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято... Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки — тоска».

Про принципову ворожнечу між Сергієм і Хвильовим добре відомо з їхньої полеміки, яка не відзначалася делікатністю. Хвильовий намагався спрямувати розвиток української літератури й культури за західним взірцем, тоді як Сергій вважав, що європейський шлях чужий для України й українцям слід орієнтуватися на російську літературу. Я в цій полеміці стояла на боці Хвильового, й це був один з небагатьох випадків розходження в естетичних поглядах поміж нами.

Щодо особистих взаємин між Сергієм і Хвильовим — мушу сказати, що вони не були ворожі. Навпаки, досить навіть дружні. Юрій Лавріненко теж свідчить, що «Хвильовий високо цінив Пилипенка як громадського діяча і людину». Що це було саме так, видно з його «Санаторійної зони» та оповідання «Редактор Карк», в якому подібність Карка до редактора Пилипенка очевидна, хоча в цьому художньому образі проступають і риси Блакитного. В оповіданні Хвильового є один маленький деталь, який нікому нічого не каже: у редактора Карка на столі стоїть бронзове погруддя римлянина.

Історія цього погруддя така. На Сумській вулиці в Харкові ще до революції розташувалася редакція місцевої газети, де в кабінеті редактора стояло це погруддя з головою, увінчаною лавровим вінком. Після революції в тому приміщенні розмістилася редакція комуністичної газети «Вісти», редактором якої деякий час був Сергій, а потім Блакитний. Діставши в спадщину погруддя, Еллан якийсь час не звертав на нього уваги, але згодом римський патрицій почав його дратувати. Дізнавшись про це, Сергій сказав, що римлянин йому подобається і він візьме його собі. В такий спосіб погруддя римлянина переселилося до нашого помешкання.

Мені дуже подобався ранній Маяковський, а Сергієві не дуже. Йому більше імпонував поетичний дар таких поетів, як Тютчев, з українських авторів нової доби він дуже цінував Тичину, а з клясиків — Шевченка. Перед Шевченком Сергій схилявся й присвятив йому багато статей, а для дітей написав віршовану біографію поета «Діткам маленьким про Тараса Шевченка», яка починалася словами:

Був собі хлопчик маленький Тарас,

Гуси сіренькі, ягнята він пас.

Мали бідненьку хатину батьки,