Розділ «У пам'яті людській»

Отоді, вже в Харкові, мені пощастило востаннє побачити Сергія Пилипенка. Не пам'ятаю, на якій саме вулиці ми зіткнулися лице в лице. Я було протягнув йому руку, проте він стримано попередив, що знатися з ним тепер небезпечно. «За мною стежать, — сказав він. — Не хочу, щоб ви мали неприємності. Прощайте...» Я не встиг опам'ятатися, як він мигцем щезнув. Господи, як тяжко було дивитися на ту зникаючу струнку постать плужанського «папаші»!

Я витер сльозу, а камінь, тяжкий камінь як упав на душу, то вже навіки. Коли я повернувся уже з Колими зі своєї довголітньої каторги, моїм першим бажанням було відродити в пам'яті людській хоч частину імен замучених українських поетів, які були заборонені чверть сторіччя. Так з'явилася укладена мною збірка «Із поезії 20-х років»[895].

Серед п'ятдесяти поетів було й ім'я Сергія Пилипенка. До речі, коли я укладав цього збірника, то Пилипенко не значився в списках реабілітованих, і мені довелось не раз ходити у військовий трибунал Київського округу, писати заяви з цього приводу. Майор Воробей, що займався питанням реабілітації, повідомив, що до нього досі ніхто з родичів Пилипенка не звертався і про них немає ніяких даних. Я сказав, що добре знаю цю людину, й тут же зголосився дати свідчення, які й були відповідним чином оформлені в протоколі. А через кілька днів мені протелефонували, що Сергій Пилипенко реабілітований і його твори можна публікувати. Для мене це була велика радість.

Минуло не так багато часу, як до мене завітала статечна, вже немолода жінка. Як виявилося, то була сестра Пилипенка — Людмила Володимирівна Хмельницька. Вона запропонувала мені підготувати до друку книжку творів її брата, куди б увійшли байки, оповідання, повісті й поезії.

Упорядковуючи цю книжку, я попросив декого з наших письменників, що близько знали Пилипенка по роботі в «Плузі», літературі й побуті, написати коротенькі спогади. Перший, до кого я звернувся, був Павло Тичина. Зустрів його в приймальні в будинку Спілки письменників, привітався та й кажу:

— Готую оце до видання томик творів Сергія Пилипенка. Хотілося б умістити в ній і деякі спогади про цього славного чоловіка. Знаю, що ви були його близьким приятелем, він вас щиро шанував...

— Пробачте, товаришу Костенко, але я так спішу... тут ось засідання... у Миколи Платоновича... зараз ніколи, я якось потім... — і хутенько пірнув у кабінет до Бажана.

Більше я не став турбувати «сонячні кларнети».

А за кілька днів зустрічає мене Дмитро Косарик — і з докором:

— Навіщо ти так налякав Павла Григоровича? Вчора я зайшов до нього в одній справі, а він мені й скаржиться, що ти в приймальні, при всіх заговорив про Пилипенка. Тичину це дуже збентежило. Ти вже пожалій його...

Господи, подумав я, до чого ж ти знівечив мій український народ, якщо ми боїмося самих себе, боїмося живих, боїмося мертвих. Навіть посмертно реабілітованих боїмося!

Згадавши, що в серії Довженкових шаржів на плужан був і портрет Петра Панча, звернувся до нього по телефону. Він одразу ж зголосився:

— Еге, добру справу ви задумали, чудесна людина була... А скільки добра зробив Пилипенко для літератури, скільки молоді з глухого села вивів на літературну дорогу... Ото тільки плятформа була в нього надто відстала, просвітянська. Хоч він і член партії, а помилок ідейних в нього було чимало. Та я про це все напишу...

— Дорогий Петре Йосиповичу, не треба про це, — кажу йому, — йдеться не про його партійну роботу, а про його вшанування, про пам'ятну книжку...

— Ні, ви не кажіть, за помилки і на тім світі треба відповідати...

Тут я не витримав і сказав, що таких спогадів не треба, хай він покладе їх собі під подушку.

Задуману книжку понад 20 аркушів у співавторстві з Людмилою Володимирівною Пилипенко-Хмельницькою я уклав, написав вступну статтю. Видавництво «Дніпро» взялося її опублікувати.

Та не так сталось, як гадалось. На перешкоді виник ще один мур, не менше непробивний, як і чекістський. Видавничий рецензент Степан Крижанівський[896] виявив, що в моїй вступній статті мало марксизму в аналізі творчости Сергія Пилипенка, що мною не до кінця розкрито партійні гріхи Пилипенка. І зробив категоричний висновок: у такому вигляді книжку друкувати не можна!

Прочитавши такий вирок марксистського прокурора від літератури, я від «виправлення» відмовився. Ось так людині, яка відкривала дорогу до читача іншим, була перекрита дорога до набору його надто партійними спадкоємцями. На довгі роки перекрита!

18/ХІІ 1991 р.