Розділ «У пам'яті людській»

І тут дізнаюся — він не спить, щоб допомогти нам: мені і ще декому з хлопців... Живеться нам, студентам, ще не солодко. Аби підтримати нас, Сергій Володимирович дає нам роботу — переклади... Не можна сказати, щоб наші переклади були бездоганні. І ось Сергій Володимирович сидить уночі, терпляче виправляє наші переклади, переписує інколи цілі сторінки... А ми... одержуємо гроші...

Він таки любить нас, своїх дітей, Папаша Пилипенко. Він віддає нам весь свій вільний час. Дехто пробував висловити думку, що творчий доробок Пилипенка бідний, мовляв, що там короткі баєчки. Тепер ми знаємо, які хороші були у нього прозові речі, та їх ніколи було йому завершити...

Удень Пилипенка можна було бачити як невтомного редактора «Селянської правди»... Потім він пише свої численні статті... Роками точиться двобій поміж Пилипенком і ваплітянами, зокрема Хвильовим.

Та де ж взяти час для власної творчої праці? Адже «Плуг» з своєю літстудією — це теж його, Пилипенка, творча робота. Він хоче, щоб його плужани зростали добре освіченими, здібними, ентузіастами, апостолами соціялізму й майбутнього комунізму. До того ж треба піклуватися про них, щоб вони росли людьми гуманними, фізично й морально здоровими...

І майже всі дні після праці в редакції Сергій Володимирович віддає своїй «родині».

Вже наприкінці робочого дня плужани сунуть до свого Папаші в редакцію... Копиленко в новому пальті хвалиться, як він закінчить своє оповідання. Сосюра — полум'яний юнак — приходить зі своєю дружиною, «Золотим ведмедиком» — він співець червоних ешелонів.

Сьогодні Папаша влаштовує і собі, і нам відпочинок: ідемо до театру. Перед тим ми гуртом завертаємо з Папашею до «льоху» навпроти редакції пити пиво. Туди приходить і меткий красень поет Валер'ян Поліщук, і Грудина — режисер театру. І, звичайно, вся «малеча» — Панч, Сенченко, Копиленко, Кириленко і багато інших.

Сергій Володимирович знає, що наша студентська їжа небагата, і дає змогу «дітям» чогось перекусити і випити по кухлю пива.

За столиком дискусії, літературні новини, Валер'ян Поліщук написав нового вірша про безпритульного хлопчика — «Пацанок», він хоче прочитати його в понеділок.

«Березіль»[882]. Театр, де схрещуються шпаги режисерів, завлітів, теоретиків театрального мистецтва, де Лесь Курбас у творчих пошуканнях ганяє Джіммі Гіґґінса[883] по конструктивних драбинах і створює зовсім новий український театр, де пізніше звучать «Дев'яносто сім» Куліша й «Маклена Граса».

Сьогодні ми відпочиваємо і щиро регочемо від дотепної, витонченої комедії Гольдоні «Господиня готелю». Як це добре, що Папаша пригощає нас і театром, та ще й у таких затишних ложах!

В антракті входить і він сам після того, як підписав передовицю в газеті. Папаша всідається між нами, спирається на чиєсь плече і каже:

— Щось я замерз на вулиці. Як же хороше спертися на чиїсь гарячі плечі!

— Як же хороше, що за плечима у нас стоїть такий хороший чоловік...

1968 р.

Григорій Костюк[884]

Сергій Пилипенко[885]

е одна з найсвітліших і найзаслуженіших постатей на тлі культурного й літературного життя України двадцятих років. Крім епізодичних зустрічей, я ніколи близько не співпрацював з Сергієм Володимировичем. Більше того — в роки гарячої літературної дискусії я був активним прихильником Хвильового, а не Пилипенка. Але це анітрохи не зменшувало моєї пошани до Сергія Володимировича. У моїй свідомості уклалося розуміння, що це — люди одного покоління, однієї епохи й мети, але різного психологічного складу, різного темпераменту й таланту. Те, що робив тоді для утвердження української культури С. Пилипенко, того не робив і не міг робити Хвильовий. І навпаки.

Вони йшли відмінними шляхами й відмінними кроками, але йшли до однієї мети. Пилипенко не був дипломованим ученим, але, як директор наукової установи, зробив усе, що можна було в тих умовах. Він сам фактично підбирав кадри аспірантів, уважно приглядався до кожного обдарованого студента ІНО, до кожного, хто мав нахил до наукової праці. Його заходами та за підтримкою такого ентузіяста й енциклопедично-освіченого книгознавця, як проф. Павло Тиховський[886], Пилипенку вдалося створити значущу наукову бібліотеку й згромадити цінний архів. За його редакцією інститут видав статечні неперіодичні збірники «Архів»[887], де опубліковано багато й на сьогодні вартісних матеріялів і документів. Завдяки його старанню й ініціятиві при інституті створено мистецьку галерію, де зосереджено цінні твори образотворчого мистецтва. З його ж ініціятиви в залях інституту 1932 року відкрито знамениту виставку «15 років художньої літератури УСРР», де зібрано надзвичайно рідкісні й, здавалося, назавжди загублені публікації. Ця виставка була ще знаменита тим, що ілюстрована численними портретами українських письменників і культурних діячів. Взагалі це була свого роду єдина об'єктивна виставка, де були нормально виставлені такі твори, які з пізніших виставок зникли назавжди.

Сергій Володимирович був людиною сміливою й незалежною, принциповою і чесною. Пригадую один епізод із нашого інститутського життя. Була якась нарада керівництва з аспірантами. Говорив Сергій Володимирович. Не пам'ятаю, чи то було вступне слово, чи доповідь з якоїсь нагоди. Говорив він, як завжди, спокійно, без патосу, без пропагандивних фраз. Речево, по суті. В контексті його слова вплелася фраза про побудову соціялізму. Розвиваючи думку, Пилипенко сказав приблизно так: