Розділ «У пам'яті людській»

— Так от... Якщо ухвалите, може, у «Літературу та мистецтво»[878] дати?..

— Що ж, дамо Коцюбі. А як музичні справи?

— Та ось прийняли до музичного технікуму.

— Угу. А з життям як?

— Та мешкаю в одної тітоньки. Земляк-студент улаштував. Вода капала з стелі, а тепер замерзло. Обіцяють кращу квартиру в швачки... За малюнки на платтях буду жити...

— Ого, а ви вмієте?

— Трохи... Я все вмію.

— Ого, ну заходьте. Може, чаю з цукром вип'єте...

Літня жінка з чорними бровами та короною сивого волосся над чолом гостинно запрошує сідати за стіл. За нею, усміхаючись, виглядає висока, така ж чорноока, тільки зовсім молоденька дівчина — це мати й сестра Сергія Володимировича. Мати працює тут, у будинку, кастеляншею, дівчина — у редакції друкаркою...

Я, запевняючи, що дуже сита, все ж заходжу і п'ю чай. Вся моя увага, звичайно, належить Папаші, який у сусідній кімнатці-кабінеті про щось радиться з Остапом Вишнею[879] та молодим художником, що його всі звуть Сашком. Гомонять, сміються.

— Будемо записувати збори, — усміхається Сергій Володимирович. — Запросили стенографістку.

— А де ж вона? — запитую я, а сама вже хвилююсь. Вірші, які я збиралась читати, замовкають, ховаються в голові — адже у нас є й критик, нещадний, сердитий Савка Божко.

— А ви, Марійко, й не пізнаєте, де стенографістка, — каже Вишня, — бо вона у штанях.

В штанях? Інтересно й ще страшніше. У мене на оці саме оселився ячмінь, і ходжу я з зав'язаною на оці хустинкою... Ячмінь цей починає нестерпно боліти, сіпати... А може, ще нагодиться справжній критик, наприклад, суворий, гострий Коряк... Страшно!

— Я не буду виступати, — заявляю я. — У мене ячмінь...

— Бачите: пережитки, відсталість жіноча, — іронізує хтось. — Марійка боїться, бо знає, що з хустинкою видається некрасивою...

Я не ображаюся: нас у «Плузі» лише троє дівчат. Хлопці люблять кепкувати над нами, проте загалом поводяться надзвичайно ввічливо, шляхетно... Але я вирішую, що справді хтось може подумати, ніби я через свій поганючий ячмінь не хочу виступати...

— А от і ні! — кажу я. — Виступати я буду!

— Чудова натура для етюда, — бурмотить Сашко-художник; цю фразу я збагнула значно пізніше.

Раптом у двері вривається некрасивий, але кремезний юнак. З убогого, куцого, благенького піджака визирають червоні від морозу руки. Русявий чуб завивається задерикувато, і на вилицюватому обличчі стільки жвавості, гумору, життя... Він сипле словами, як небо сніжинками.