Розділ «Вибрані твори»

«Ану посуне? Смерть неминуча...»

І не відразу, поволі знов починали рухатися, як замовкали грізні віщуни, наставала тиша. Тільки десь далеко то на російському, то на німецькому березі коли-не-коли чувся стукіт сокири — хтось колов дрова для «чайку» абощо. Морозне повітря лунко розносило стукіт, мов дятел у сосновому борі довбав. Далі не чути й сокири, тільки важкий сап повзунів і глухе перешіптування.

— Ой, рят... — прорізав тишу одчайдушний вигук, і гамором сповнилась ріка.

— Держи, держи, утопне!

— Дрючка давай.

— Легше, сам упадеш.

— Ой, ковзко!

— Тихше, німець шукає!

Білий палець прожектора смикався по ріці. Ворог зачув голоси і лапав у пітьмі, готуючись гарячим кулеметним дощем окропити свої жертви.

— Цить, не ворушись! Ані з місця.

Темна зміючка застигла серед крижин, як трупи на дорозі після відступного бою. На мить сліпучі проміння ковзнули по ній, освітивши бліді перекривлені обличчя, недвижимі — то широко розкриті, то затягнені синюватими повіками яблука очей. Байдуже прожектор зазирнув в ополонку біля зміючки і побіг далі шукати, хто порушив нічний спокій одчайдушним криком.

— Нема товариша. Згинув, — прошепотів хтось.

— Коли б не німець — урятували б, — додав другий.

— Ну, рушай, не стій, що не хвилина — до смерти ближче.

Знов тихо ворушиться людський ключ, мацаючи закривавленими руками лід, обдираючи шкіру на колінах об гострі зуби крижин, об пухирясту їх поверхню. Стучить у скронях кров, похилені голови мов обнюхують путь, стежать шлях передніх,— віхами їхні ноги в заледенілих чоботах. Чорніють ці чоботи перед очима заднього, і він тільки й знає — не впустити їх з ока, доганяти їх.

А спереду один Величко не має віх, простує до російського берега, лапаючи лід довгим дрючком. Що далі до середини, крижини дрібнішають, меншають. Саме тут, фарватером, мчав найшаленішим буруном криголом, молов на шматочки зимову річну броню, відтискав до берега поламані шматки її.

Дрібні крижини загрозливо гойдалися, хиталися під вагою людського тіла... Темна вода зрадливо визирала десь збоку, готуючись поглинути необачного, поховати навіки в холодній безодні.

Величко сердито мурчав, тикаючи в усі боки своєю латою:

— У забої, надісь, вугілля більшими скибами одколупував кайлом. Ач, потрощило їх, мать його бабка родила!

Шамотнявий ззаду підтримував: