Розділ «Вибрані твори»

— Ой, покурити б! Підмочило ввесь тютюнець.

— Я тобі покурю! Побачить німець вогник — припече він тебе. В темноті цигарка хто й зна куди світить.

Справді вже зовсім споночіло. Пелехаті силуети сосон зливалися в одну суцільну чорну масу, серед якої заховалися від людського ока постаті людей. Внизу — така ж чорна маса води, лише де-не-де пропливала темно-сірою плямою окрема крижина, відломившись від льодового кола, що обручем звідусіль узяло колишній острів. Із німецьких закопів подеколи шипливо здіймалась дугою зеленава ракета — і тоді видно було хаотичний глетчер[230] на Двині, що завмер у грізній нерухомості. Замість колишньої рівної поверхні ріки було ніби переоране велетенським плугом дике поле. Величезні скиби безладно стовпились на ньому, де гострими ребрами стримлячи догори, де розплатавшись неправильними шматками, тісно спершись на інші шматки, зоріючи між химерно виламаними краями темними проваллями, з хлюпотливою водою...

На одній із таких крижин, котра краєм своїм уперлась у берегові сосни й застрягла в них, а другим — упірнула під другу таку саме крижину, що стала мало не сторчма від тяженного натиску подальших подруг,— ворушились дві чорні постаті. Вони ніби обмацували краї своєї льодової території, стрибали на сусідні крижини, розгойдували їх, знов вертали назад і такі самі вправи виробляли в іншому напрямі.

Нарешті Величко крикнув ротному:

— Пора вже, стало ніби кріпко.

Шамотнявий додав:

— Дрючків, дощок тільки більше треба.

Драйкройценська флотилля — два діряві човни — не забували про це. Покінчивши з людьми, вони збирали тепер решту обшивки з закопів, що, вимита водою, плавала на острові. На краю крижини, де сиділи Величко з Шамотнявим, набрався вже добрий стос — мов у дровітні.

— Ну, хлопці, гайда в похід, — скомандував голосно ротний.

Але не всі охоче прийняли наказ.

— Рушить знову криголом — зітре всіх на порох.

— Загинемо, як сліпі мишенята в відрі.

— Досить одної міни, щоб воно знов помчало.

Перекличка на деревах переходила в палкі суперечки, лайку, загрози.

— Топись сам, як хочеш, мені й тут добре.

— Дурню, пропадеш тут ні за цапову душу!

— Сам цапом будеш, як на вірну смерть підеш, на лід отой.

Не було вже командирів і підлеглих. Кожний слухав самого себе, слухав переконань, а не наказів. Тільки послаблена воля корилась другій, напруженій. І коли б Величко знов не плигнув у човен — нічого, може, й не вийшло б.

— Ану ти, мать твою бабка родила, злазь, іди, подивись сам, чи твердо. Не схочеш, назад привезу. Ану, ворушись! Давай руку, тут сідай! Підпихай, підпихай латою...