Розділ «Вибрані твори»

«Скільки разів доповідав, рапортував: нема рації сидіти на цьому триклятому Драйкройцену. Цілу зиму тільки те й робили, що на вірну страту людей посилали. Безглуздя, нелюдська тупість, жорстокість... От і довели. Як не тепер — навесні залило б. Хіба не знали? Але чого б його серед зими криголом? Не збагну», — і губився у здогадах.

Лише дві чорних постаті щось порались коло кілка, що стирчав із льоду, довбаючи кригу дрючками.

— Так-так, підсовуй глибше, рви тепер.

— Не рветься, бодай йому, кріпко наплутали, мать його бабка родила!

— О-о, піддається, наполягай іще.

Дріт луснув, і Величко з Шамотнявим мало не попадали.

— Є чим плота в'язати. Збирай дрючки. Як не буде човна, хоч цим врятуємось.

Та відважна пара, що мало не одна не втратила волі до життя й уперто боролась за нього й для себе й для других, — на цей раз тратила сили даремно, — хіба що зігрілись, видираючи дроти з-під льоду.

На березі загомоніли:

— Везуть, везуть!

Десь на горі по заледенілій дорозі торохтів віз. Небавом на березі зачорніла густа маса людей — несли човна.

— Спускай! Легше, щоб води не ковтнув. Та не лізь, хай він сам веслує, більше місця в шкорлупині буде звідти взяти.

— Авжеж, нехай він сам, він краще за нас, либонь, уміє.

— Ну, гайда, штовхай!

До крижаного забору наближалась чорна посудина з одинокою постаттю на кермі. До місця, куди вона прямувала, кинувся шалено ввесь натовп.

— Куди, чорти? Завалиться, що ви робите! Одійдіть, уже тріщить. Ой, рят...

Знов знайомий сплеск і одчайдушний останній крик потопленика... Нагла смерть привела до пам'яти гурт обезтямлених людей, та ненадовго. Скоро хотів човен примкнутися до крижини, на неї посунули, відштовхуючи один одного, як божевільні, салдати.

— Перекинете човна, що робите, люди!— крикнув Величко і ледве встиг своєю довгою латою відштовхнути човен назад від крижаного забору, рятуючи цей єдиний засіб зберегти життя від неминучої загибелі.

— Товариші, спокій, всіх заберу! — почувся голос чорної постаті на кермі — голос з якоюсь чудною вимовою.

— Кляус! Дід Кляус!— пізнав Шамотнявий, радісно вітаючи старого латвійця. — Звідки ти взявся?