Розділ «Вибрані твори»

— Еге ж, добрий плуг більші скиби поодворочує на царині. От чортове меливо на нашу голову.

Ключ посувався усе повільніше, іноді на скілька хвилин зовсім зупиняючись і передаючи один одному дрючки та дошки, щоб замостити небезпечне місце. По цих дошках рачки перелазили люди, задні знов передавали частками поміст уперед і так посувались далі в невідому долю:

«Що буде? Ой, що буде?»

Знов несподіваний сплеск і пронизливий крик. Не стало молодого Остюка.

«Не врятувала хлопця батькова філософія», — мельконуло в ротного, що був недалеко.

Гомоном пройшло по ключу:

— Вертатись! Хай йому чорт! Всі загинемо. Не підемо далі. Сили немає.

— Куди вертатись? Адже середина. Що назад, що вперед — однаково. То вже краще вперед, до своїх. Може, допоможуть. Рушай, не стій! Бач, краще стає.

І справді, далі було трошки краще. Призвичаїлись, приловчились люди до незвичної ходи. Ставали знов більші, міцніші крижини. Прискоряв ключ свої рухи, хутчій посувавсь до рятункового берега. Ось він уже ніби темніє в далині. Спокійніше стукає серце, легшають подихи.

Гнівний вигук Величка спереду спиняє рух:

— А мать твою бабка родила — вода!

Тривожно з голови до хвоста:

— Де вода? Яка вода?

Передні наближаються до поводиря — Величка й застигають у невимовному одчаю.

Рятунку немає!

Всі нелюдські зусилля, вся одчайдушна спроба перейти криголом пропали намарно.

Спереду чорніла широка смуга крицевої води — як там, на острові. З-під крижин вихоплювалися піняві хвильки, іноді відламувались окремі шматки й швидко зникали в пітьмі, кружляючи на Двиновій течії.

— Як це? Чому це?

Де-не-де поміж крижин стриміли якісь кілки й пояснювали чергове лихо. Тут проходила дротяна загорода перед другою лінією закопів — перша була геть залита, як і Драйкройцен. В неї уперлись, як там у сосни, могутні крижини, врилися, вп'ялися краями в землю й створили своєрідний забор, за яким ішла чиста смуга води.

Величко спустив туди лату.