Замислився.
«А що ж далі? Поки на дереві сидіти? Ну, день, два, а там? Вода ж так скоро не спаде, криголом два тижні по великих ріках буває... Однаково, мабуть, смерть... Чого ж вони пораються? Ба ні, не вони одні», — побачив він недалеко другий, більший човен з ротним та трьома салдатами, що таким саме робом — довгими латами — маневрували між соснами.
— Ага, Остюк! Живий? — крикнув ротний, наближаючись. — Бити нас треба, що човнів заздалегідь не поконопатили, та й тепер відразу за них не схопились. Шість було, три лишилось, та один із них зовсім не годиться, дірявий, як стара галоша.
— Та хто ж його знав, що серед зими повідь зчиниться, — виправдував хтось із салдат.
— І то так. Як чорти воду збаламутили в такий мороз, у лютому, коли ще льоду з місяць стояти треба або й більше, бо тут же ще й північ, — підхопив примиренно другий.
— Отам іще коло передньої лінії познімати з дерев треба людей, бо перестріляють їх німці, як тетерят.
— Ну то вже як більше стемніє, — відрік ротний, — бо як тепер під'їдемо — якраз увагу збудимо, побачать і нас, і їх.
Остюк тільки тепер побачив, що вже вечоріло, сонця немає й сірі тіні лягають навкруги. Цілий день, значить, такої муки, а здалося, як одна година.
Нові постріли перервали його думки. Всі насторожились. Чути, як об дерева пакають розривні німецькі кулі, ф'юкають десь у повітрі.
— Помітили когось. Чи не Величко з Шамотнявим десь на рідке випнулись?
Так і було. За скілька хвилин серед сосон показався їхній човник, що його пхав уже один Шамотнявий. Величко сидів, придержуючи одною рукою другу.
— Мать його бабка родила! Через його, паскуду, поранили чортові німці, хоч не кулею — дріб'язком з неї. Як жучки після розриву в усі боки. Отже боягуз безтямний, страхопуд пелехатий!
— Кого це ти паплюжиш? Хто там завинив?
— Та Борзяк же, ніхто, як Борзяк. Сидить, як сич, на дереві і злазити не хоче. Ще втоплюся, каже, дурень безголовий! Як не умовляли — ані руш. Ще й гвинтівкою погрожує, не лізьте, каже, бо вдарю. Поки крутились коло нього — німець помітив. От почвара, мать його бабка родила, — не забував Величко улюблену лайку.
Найшли в одного сухого похідного бинта. Перев'язали руку — легко сколок подряпав, на щастя, тільки жилу порізав — крови багато.
— Присохне, як на собаці, — жартував Величко. — Шкода тільки, що через того дурня матінкиного. Притулився до сосни, як до коханої баби, думає — врятує.
Похнюпились усі. Думки, як і в Остюка, однакові: довго на сосні не всидиш. Таж і їсти нема чого. Аж тепер надвечір почули, що з учора нічого в роті не було. З самого ж бо ранку вода захопила. Вже б і поїсти...
Один ротний думав зараз не про це й уважно поглядав крізь дерева на Двину. Крига там тепер ішла повільніше. Мабуть, десь унизу був затор, уперся льодохід у понижчі острови абощо.
Шамотнявий і собі зирнув у той бік.
— Води прибавиться ще, — мовив тихо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вибрані твори» автора Пилипенко С.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вибрані твори“ на сторінці 105. Приємного читання.