Розділ «Глава 4»

— Та я таку таверну хорошу знаю. Ми обов’язково повинні туди зайти, — почав згадувати товстун, але Нік, не давши йому договорити, закрив двері та відправився досипати.

На цілих дві години йому вдалося розтягнути ранковий підйом, але чергова поява солодкої парочки змусила терміново вмиватися, одягатися і збиратися на денну прогулянку в місто. Нік з нетерпінням чекав цього вихідного. Йому хотілося побачити столицю, дізнатися, як влаштоване життя в тому світі, в якому він має далі жити. Як жителя мегаполісу на Землі, йому було цікаво, якими були столиці на Франі, та й програма обов’язкових справ і покупок була не маленька. Прихопивши зі столу папери та гроші, він поспішив в головний двір Школи, де збиралися охочі поїхати в місто.

У дворі набралося, мабуть, чоловік з десять учнів, в основному молодших років та пару викладачів. Одягнені всі були досить урочисто. Певно маги, навіть учні при будь-якій нагоді намагалися покрасуватися та показати свою перевагу. Нік одягнувся, як зазвичай, і навіть знак учня не приколов, а просто сховав у кишеню. Ще його здивувала кількість бажаючих поїхати в місто. Він думав, що будуть черги через велику кількість учнів і доведеться довго чекати.

— Слухай, Матотору, а чому так мало охочих поїхати? — запитав Нік.

— Рано ще. Усі люблять довше відпочити вранці у вихідний. Екіпажі будуть їздити цілий день, тож всі воліють їхати в місто після обіду. Просто погуляти. Я подумав, що ти і Каста міста не бачили, тому треба їхати вранці, щоб встигнути все оглянути, — відповів товстун, доїдаючи булку, незважаючи на те, що сніданок був зовсім недавно.

Під’їхав екіпаж. Для Ніка все ще було в дивину їздити таким чином, тож не полишало відчуття, що він у якомусь парку розваг, стилізованому під середньовіччя. Екіпаж можна було порівняти з диліжансом, який він бачив у фільмах про Дикий Захід. До того ж місцевий транспорт виявився досить містким. У нього помістилося дванадцять чоловік, завдяки чому вони з друзями виявилися першими на наступну поїздку. Чекати довелося недовго, хвилин через десять під’їхав ще один екіпаж. До того часу черга бажаючих небагато збільшилася, тому, завантажившись разом з іншими везунчиками, вони майже одразу поїхали у місто.

Сівши біля вікна, Нік з цікавістю роздивлявся на всі боки. Спочатку він боявся, що переїзд буде таким самим незручним, як і дорога до Школи з Замку клану, але, на щастя, сидіння у візку були з невеликими шкіряними подушками, що робило дорогу не такою болючою. Та й сама дорога була в хорошому стані, укочена і майже без ям. Тому ніщо не заважало розглядати околиці Школи.

Через хвилин двадцять ліс, що оточував дорогу, змінився парканом, за яким виднілося багато будівель. Найбільші нагадували їх замок, а дрібніші були схожі на сараї або комори.

— Це Військова Академія, — підказав Матотору, помітивши його здивування.

Паркан все не закінчувався і не закінчувався. Очевидно, Академія займала значно більшу територію, аніж Школа. Але й вона закінчилася, і перед Ніком відкрився чудовий вид на Оер. Школа знаходилася на верху пагорба, а після Академії до самого міста було відкрите поле, тому, з’їжджаючи, Нік зміг побачити місто як на долоні. Воно було великим і хоча, наближаючись, видно було лише частину його, та навіть те, що він бачив у своє вікно, вражало. Звичайно, йому було далеко до міста, в якому Нік жив на Землі, але таких великих середньовічних міст він не бачив у своїх подорожах. Зазвичай це були маленькі містечка або просто замки, а тут ціле величезне місто. Оер оточувала стіна з бійницями, вежами та брамами. Але довгі роки без воєн зменшили пильність городян і поступово частина вулиць та будинків вилізла за межі стін та розрослися цілими кварталами від міської стіни вздовж дороги. Їх візок з’їхав з бічної дороги, що вела до Академії та Школи, і влилася в потік людей, возів, коней, що поспішали в місто. Швидкість значно зменшилася, вони, підхоплені людською течією, покотилися до воріт міста. Нік крутився, як на сковорідці, намагаючись не пропустити нічого цікавого навколо, виглядаючи весь час з різних вікон карети, доводячи до сказу решту пасажирів. Вони наближалися до перших будинків, які вишикувалися поруч з дорогою. Як і очікував Нік, це були прості таверни та заїжджі двори. Ті, кому було дорого зупинятися в самому місті, із задоволенням ночували за його стінами, це було безпечно та значно дешевше. Поступово ріка охочих потрапити в місто трохи зменшилася, і вони під’їхали до великих воріт. Нік від цікавості навіть висунувся з вікна. Перед воротами стояла варта, четверо солдатів та офіцер. Вони з показовим небажанням і лінню дивилися на тих, хто в’їжджав, недбало та поверхнево оглядаючи вміст возів, бричок, екіпажів і карет. Час був спокійний і їхня служба скоріше була даниною колишнім порядкам, аніж дійсно турботою про безпеку. Вони це розуміли, тож саме так ставилися до служби. На їх карету вони не звернули ніякої уваги взагалі. Її не стали ні перевіряти, ні навіть зупиняти. Кучер приязно махнув їм вітання та в’їхав у місто. Їх висадили біля гарного будинку, оточеного ще більш красивим садом. Це виявився корпус Школи, який знаходився в місті. На фасаді будівлі були зображені герби всіх кланів, які входили в магічний будинок Каса Альєнте. Нік замилувався граціозним величним срібним драконом, символом всього магічного будинку і його клану. У самій будівлі, як поспішив розповісти новачкам Матотору, заняття проводилися дуже рідко, більшу частину будівлі займала канцелярія та житлові кімнати для приїжджих магів. Не заходячи в будівлю Школи, вони вирушили на прогулянку містом. Товстун був хорошим провідником і екскурсоводом, правда, приділяючи більше уваги не важливим та цікавих місцям, а тим, де можна смачно поїсти.

Здавалося, що ця нескінченна прогулянка триватиме вічно. Вони встигли побувати біля королівського палацу, в кварталі знаті, кілька разів пробігтися по ринку, зайти в декілька невеликих крамниць, де він купив собі все для гоління, та деякий одяг. На прохання, вони забігли навіть у книжкову крамницю, де він більше години перебирав книжки та купив собі карту Тротса, щоб краще вивчити країну. Ближче до обіду Матотору почав зупинятися біля кожної таверни або забігайлівки, благаючи зайти поїсти.

Ніку і самому вже кортіло швидше сісти відпочити і перекусити, але йому треба було обов’язково зайти до майстра-коваля, якого рекомендував Майстер Ілтзе, та замовити потрібні йому деталі. Зрештою вирішили розділитися. Касталатус і Матотору зібралися піти в ресторан обідати, а Нік до майстра-коваля. Перейнявшись тим, щоб Нік не залишився голодним, Матотору притягнув їх на базар до крамниці, де продавалися різноманітні пиріжки, він так розхвалював це місце, що Нік поступився. Не розрахувавши, він купив цілу велику корзину різних пиріжків, але спробувавши їх, щиро подякував товстуну. Вони виявилися просто чудові. Провівши Ніка до вулиці ковалів, друзі розлучилися.

Не поспішаючи, Нік заглядав у кожну майстерню на вулиці. Він, як початківець-турист на Землі, з подивом розглядав красиві мечі, кольчуги, шоломи, ножі, різне домашнє начиння, якого було не злічити. Найбільші крамниці та майстерні знаходилися на початку вулиці і, щоб дістатися до прилавків або уважніше розглянути вподобану річ, Ніку доводилося протискуватися між великою кількістю покупців. Чим глибше він заходив у вулицю ковалів, тим менше ставали майстерні, гірший товар та й покупців було значно менше. Зате ціни були набагато приємніші.

Втомившись від побаченого в майстернях, Нік нарешті добрався до кінця вулиці, де примостилася невелика, але затишна майстерня, про яку говорив Майстер Ілтзе. Тут він хотів замовити металеві частини умивальника, який він задумав поставити у себе в кімнаті. На вході висіла вивіска «Майстер Окертуз. Залізні вироби». І була емблема гільдії ковалів, тільки трохи не така, як в більшості попередніх майстерень. Якщо там було ковадло, а над ним два схрещених молота й посередині меч, то тут начебто було все те ж, але без меча. Нік відзначив про себе цю відмінність та вирішив пізніше розпитати Майстра про це. Майстерня була невеликим двоповерховим будиночком, на першому поверсі був виставковий зал і магазин, на другому жили господарі, а ззаду розташовувалася кузня, з якої доносилися віддалені ритмічні постукування молотка об залізо. Перед будинком був невеличкий двір, який прикрашали клумби з різноманітними квітами. Всю останню годину ноги Ніка страшно боліли від безперервної ходьби та благали про невеликий перепочинок, тому, помітивши велику лавку у дворі, учень із задоволенням присів на неї, поклав поруч кошик з пиріжками і розслабився.

Він закрив очі та протяг втомлені ноги. Сонячні відблиски грали на закритих повіках, а з майстерні доносився стукіт молотка. Він зовсім не дратував, навпаки, був якимось приємним і домашнім.

— А ви до нас в крамницю прийшли? — несподівано почув Нік дитячий голос. Він відкрив очі і побачив перед собою гарну маленьку дівчинку років семи.

— Швидше, до самого Майстра Окертуза. Мені треба в нього дещо замовити, — відповів Нік, посміхаючись у відповідь.

— Тато зараз прийде. Ігве вже сказав йому, що ви прийшли. Він просив трохи почекати. Зараз закінчить роботу і вийде, — прощебетало малятко.

— Добре. Я почекаю. Якраз відпочину, — він помітив цікавий погляд дівчинки на вміст кошика. — А як тебе звати, красуне?

— Мене? Істер, — відповіла вона, не відводячи очей від пиріжків.