Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— Ні, не видасть — просто відмовиться.

Чистоплюй — той іще фрукт! Неправильний він якийсь, це ми із самого початку зрозуміли, як тільки він до інтернату потрапив. Псих — не псих, дурень — не дурень, а… щось у ньому було не те. Тримався він завжди відокремлено від хлопців. Сам першим ні з ким не заговорював. В інших списувати ніколи не просив, а сам — будь ласка — давав кожному. Але як! Наче принц-наступник — поблажливо. У нього вже майже ніхто й не просив: ну його!

І батьки до нього ніколи не приїжджали. Нас ще на початку Мимра викликала усіх (крім нього) і сказала, мовляв, у Чистоплюя така ситуація, що мама з татом за кордоном працюють, тому не дивуйтеся й не дражніть його цим. Дуже потрібно! Та й фіг його подражниш, до речі, він же Чистоплюй. Кабан уже б давно битися поліз… Хоча Чистоплюй теж бився — та не як Свин. Андре наш — той, якщо що, психує відразу й — у кулаки, але в очах заздалегідь сльози стоять і взагалі. А Чистоплюй не плакав жодного разу. Просто лице в нього ставало схоже на маску яку-небудь, і він сунув на вас — і бив точно, знав, гад, куди бити. Один-два удари — й усе. І йшов. Ніколи не потішався, не дражнився. Просто бив і йшов. Але й не калічив ніколи, хоча точно міг би, отут ми не сумнівалися…І де тільки він так навчився битися?

А ще він читав книжки, часто й різні, не комікси й не програмну літературу, а всяких там «серйозних авторів». І, якщо чесно, отут я його розумів. Я теж читати люблю, хоча — більше казки, справжні казки, у які віриш. Тільки чомусь так виходить, що ці найчастіше зустрічаються із сумними кінцями. Якщо з’являється в них чудесна тварина або добрий чарівник, то зрештою він іде назад у свою країну, а тварина — у свої чарівні ліси. Не знаю, чому мені подобаються саме такі казки, адже після них на душі спершу стає сумно… а потім… не знаю.

Зате знаю, чому наша витівка з людиками із самого початку здавалася мені майже нездійсненною. Ну, ви й самі здогадалися, напевно. Надто вже все було схоже на казку, на справжню казку, в яку віриш. І виходить, кінець у неї, за казковими законами, мав бути сумним.

— Давайте, — сказав я, — я поговорю із Чистоплюєм.

Нікому не хотілося брати це на себе, тож вони погодилися.

Чистоплюй сидів, як завжди, в бібліотеці. Гортав якийсь товстелезний енциклопедичний томище, причому вже навтикав у нього купу закладок і явно збирався продовжувати в тім же дусі.

— Привіт, — привітався я.

Він підняв голову від книги й, здається, здивувався. Кивнув мені.

— Ти не зайнятий?

Він вказав на том:

— Як бачиш.

І розумій, як тобі заманеться. Хоча що тут розуміти…

Ну гаразд, я подумав, що, може, від цього залежить життя Ронуальдо з Маринієм, — і вирішив не відступати! І нахабно сів поруч.

— Тут така справа…

— Якщо ти про домашнє завдання, то я ще не закінчив. Десь ближче до вечора.

Ну, тут він мене, знаєте, просто дістав! Я згадав чомусь пані Джессіку, нерухому, у кріслі.

— Слухай, ти розумний, так? Знаєш же, напевно, що дехто з нас раніше ходив у долину.

— Природно, знаю. Через вас же тут позавчора гамір улаштували, якщо пам’ятаєш.