Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— Обіцяємо, — хором відгукнулися вони.

Він кивнув, начебто погоджувався з якоюсь власною думкою.

— Я хочу попросити у вас вибачення, — сказав він дуже урочисто (але ніхто з нас навіть не подумав насміхатися). — Я ненавидів вас. Тому що… тому що той — він убив моїх батьків. І я…

— Ми розуміємо, — м’яко сказав пан Коннор. — Іноді, знаєш, синку, я ненавиджу сам себе. За те що… неважливо, за що. Важливо інше. Розумієш, про що я?

Антуан кивнув.

— От і добре. Ну що, наскільки я розумію, нам час. Автобус незабаром під’їде.

І вони пішли — а ми дивилися їм услід.

— «Друзі», — посміхнувся Чистоплюй. — «Мої друзі»! Все-таки вони ті ще диваки, мої дідусі, еге ж?

10. Казки зі щасливим кінцем — вони для дітлашні, я це зрозумів. Тому що їх — кінців, фіналів, завершень — насправді взагалі не буває, ні щасливих, ні нещасних. Справжнє життя триває, а в історії… Отут все залежить від оповідача, це я теж зрозумів. Від того, на якому моменті він закінчує розповідати історію — від цього вона сама й виходить щасливою або нещасною.

А наша?

День батьків закінчився. Ті з них, хто приїхав сюди на своїх машинах, поступово роз’їжджали-ся, інші, у тому числі і людики, чекали рейсового автобусу, що довезе їх до міста. Мій тато, як і раніше, морочив голову пані Мимрі, і я вже почував по її лютому погляду, що найближчим часом у мене почнуться «важкі деньочки», як любить говорити Зірвиголова. Але, якщо чесно, нас усіх попереду очікували важкі деньочки, просто ми, хлопчиська, про це знали, а інші ще ні.

Що з того, що ми думали одне, а трапилося зовсім інше?

Автобус приїхав, і людики, помахавши нам руками, сховалися в його чорному блискучому пузі. Потім вони з’явилися у вікні й дивилися на нас доти, поки автобус не повернув за ріг.

— А тепер, молоді люди, у мене до вас буде серйозна розмова!

Директриса вже стояла за нашими спинами, і її погляд не мав нічого спільного із щасливими фіналами казок.

Ми повернулися й хором, не змовляючись, відповіли:

— Так, пані Мимро?