Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— А-а… — протягнув він. Здається, його моя відповідь розчарувала.

Я підвівся. «Ні, ну скільки можна терпіти цього вельможу!»

— Коли? — запитав Чистоплюй.

— Що — «коли»?!

— Коли я побачу своїх «родичів»?

Я так і не вирішив, ударити його чи засміятися.

«Чистоплюїще!..»

6. День батьків із самого ранку почався не за планом. Зазвичай батьки приїжджали до 12-тої, вдень, коли ми, поснідавши й святково одягнувшись, закінчували останні приготування і відправлялися до входу їх зустрічати.

Але через те що цього разу День співпав з подіями у долині, батьки приїхали набагато раніше (перші — аж о дев’ятій ранку!). Такого не очікувала навіть завбачлива пані Мимра — так що переполох був іще той.

І нам це було тільки на руку, як задоволено повідомив Мариній Леррок по ґудзику. Вони в той момент (близько одинадцятої) перебували в тунелі. До речі, «вони» — це тільки Мариній, добродії Лофтінг і Коннор і пані Арахна, тому що ми більше нікого не могли видати за своїх дідусів-бабусь.

Чекайте, сказав Мариній, чекайте, ми от-от вийдемо.

Ми чекали, але постійно бути напоготові складно. Наприклад, мій тато приїхав у десять, ми ледь встигли поснідати (нас посадили за столи разом з батьками, що приїхали раніше). Звичайно, він одразу ж, як тільки випала нагода, захотів поговорити зі мною, а я не міг просто так взяти й відмовитися. Він привіз мені подарунок — шикарний джип на радіоуправлінні, нову модель, такого ні в кого з наших немає. Він повів мене в сад, за корпусом інтернату, і довго показував, що джип може і як їздить. Але я розумів, що це — не головне, що тато збирається зі мною поговорити про те, що відбулося в будиночку пані Джессіки. І йому, здається, було ніяково, він не знав, із чого почати.

Мені — теж; я — теж…

— Пьєре…

— Так, тату?

— Пьєре, послухай… Ти добре пам’ятаєш, що було в будиночку, на озері?.. Тоді, коли…

— Пам’ятаю, — зітхнув я потупившись. Ох, краще б він не запитував!

— Я маю на увазі роботів… людиків… чарівників, як ви їх…

— Я зрозумів, тату, зрозумів. Тільки, знаєш, вони не роботи й не чарівники. Вони зовсім як люди, чесно. Ти не думай, будь ласка, що я дитина й не можу відрізнити. Я можу!

Він слухав мене, не зауважуючи, що швидко клацає перемикачем на пульті керування, — і джип різко смикався то вперед, то назад, зрештою з’їхав у канаву й перевертався там, як викинутий на берег кит.