Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— Привіт, — сказав Чистоплюй, неспішно пробираючись через живопліт. — Прошу пробачення, якщо змусив довго чекати.

— Це і є Антуан? — незворушно вимовив Мариній.

Я згадав: так, це Чистоплюя так звуть.

— Це і є моя «рідня на один день»? — відгукнувся той.

Щоб якось загладити незручність, Поль подивився на небо (начебто міг по сонцю визначити, котра година!) і заявив:

— У нас дуже мало часу. Давайте починати.

— Давайте, — посмішка в Чистоплюя вийшла хвороблива й трохи дурнувата. — Як вас хоч звуть, дідусі-бабусі?

Мариній назвав імена; «онученя» покивав з розумним виглядом (він уже взяв себе в руки й знову почав склизько поводитися).

— То що, пішли? — запропонував він.

Вони рушили до решти. Ми з Полем переглянулися й зітхнули з полегшенням: ну от, удалося!

Ох, рано ми раділи!..

Ми теж швидше побігли до гостей — там саме Мимра почала скликати всіх до естради. Стільці, зрозуміло, розставили ще з раннього ранку, апаратуру перевірили й все таке — ну, повна бойова готовність! Пані Мимра дуже любила, коли випадала можливість, продемонструвати всім, що в нас — не якийсь там простий інтернат, а дуже навіть престижний. Елітарний, як вона це називала.

Але лихо не в тому, що елітарний, а в тім, що інтернат, а не яка-небудь звичайна школа. Там хлопці, напевно, теж проводять більшу частину дня в класах — але ми ж тут жили увесь час, нас — деяких з нас — раз чи двічі на рік забирали додому, кого на місяць, кого лише на тиждень, а так ми увесь час перебували за стінами інтернату. Наші батьки з різних причин не могли тримати нас вдома, як це буває у звичайних родинах. Тому жоден з нас не ризикнув би поскаржитися їм на пані Мимру.

Вірніше, було дві причини. Перша — те, що ми з нашими батьками бачилися рідко. Ми знали: у нас є тато й мама (або, наприклад, тільки тато), але в якихось питаннях довіряти їм не наважувалися. Не скажеш, що батьки були для нас зовсім чужими, ні. Просто вони були десь далеко, в іншому житті, вони навідувалися з іншого світу — і тому ніколи б не зрозуміли нас як треба. Розповіли б ви інопланетянам про те, що ваш пес учора з’їв якусь гидоту й тепер мучиться від болю в животі? Отож бо!

Ну, залишалася ще й друга причина. Жалітися нам як би не було й на що. Нас годували як слід, одягали, вчасно змінювали постільну білизну й так далі. Просто в пані Мимри з’являлися в голові різні ідейки, які вона й втілювала — у нас. Наприклад, організовувала театральну студію, до якої, звичайно ж, відправлялися всі ми, хотіли ми цього чи ні, й були в нас якісь сценічні таланти чи ні. Крім театральної студії, в інтернаті були ще поетичний гурток, секція бальних танців і спортивної гімнастики й майстерні. При цьому Мимра вміла представити все так, начебто ми самі із задоволенням ходимо на всі ці гуртки й секції, що тільки називалися гуртками, а насправді були такими ж обов’язковими предметами в інтернаті, як математика чи мова.

Ну, а батьки, зрозуміло, тільки раділи такому стану справ. А Кабан, який один раз ризикнув поскаржитися матері, що, мовляв, він зовсім не хоче займатися спортивною гімнастикою, та й грати на сцені теж (Зайчика, якщо точніше) йому не подобається, — отож, Свину звеліли «не пхикати» й «поводитися, як належить». Мовляв, пані Мимра піклується про нас, щоб ми всі виросли всебічно розвиненими людьми, а ми не цінуємо. Але згодом зрозуміємо. І потім мама Кабана попросила пані Мимру приділити йому особливу увагу.

З того часу якось ніхто з нас скаржитися не поспішав. Все-таки особлива увага пані Мимри — це та штука, без якої ваше життя здається трішки світлішим. Вона вміла робити так, щоб ви зрозуміли, що поводилися помилково.

До того ж, вона терпіти не могла комп’ютери і вважала їх найстрашнішим після атомної бомби винаходом людства. Вона не могла взагалі заборонити заняття на комп’ютерах, тоді батьки точно прислухалися б до наших скарг Тому Мимра усіляко шахраювала: то влаштовувала зміни в розкладі, то придумувала ще що-небудь. Ну, і якщо хтось із нас провинювався… або провинявся? — коротше, коли вона хотіла покарати нас, то знала, що найкращий спосіб — це позбавити нас часу в Інтернеті.

Напевно, тому всі ми погано ставилися до високого мистецтва й марили комп’ютерами. Звичайно, це не був свідомий вибір з нашої сторони — лише протест.

Але сьогодні, на зустрічі з батьками, нас очікувала демонстрація того, наскільки віртуозно ми опанували сценічною майстерністю.