Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— Пьєре, це ти? Прийом!

— Я, я! Зі мною ще Поль і Дикий. Прийом.

— Це дуже добре. Послухай, Пьєре, послухай мене уважно. У нас тут щось схоже на маленьку нараду. Я хотів би, щоб ви теж були на ній присутні, заочно, так би мовити. Включіть ґудзик на прийом повідомлень і слухайте, гаразд? А потім ми з вами поговоримо. Прийом.

— Домовилися! Слухатимемо. Прийом.

— Чудово. То на чому ж ми зупинилися, добродії?

4. Те, що ми почули тієї ночі, дуже часто здавалося мені дивним і незрозумілим. Але я запам’ятав кожне слово, кожен подих і сміх наших друзів. Напевно, згодом я зрозумію все. А поки тільки згадую — іноді, коли стає особливо тужливо. Тоді здається, що наші друзі поруч, отут, зовсім близько…

Мариній: То на чому ж ми зупинилися, добродії?

Коннор (нарочито безсторонньо, але здається, він трішки ображений): Ви стверджували, що здогадувалися про те, що ми — роботи.

Мариній (уточнює): Людики.

Тірхад: А що, пробачте, є різниця?

Мариній: Так, мені здається, є.

Тірхад: Ану, ану, парубче… гм… хотілося б почути детальніше.

Мариній: Будь ласка. Ронуальдо?

Ронуальдо: Різниця, шановний Тірхаде, полягає в тому, що роботи — машини. Людики — уже ні.

Лофтінг (тихо): Але й не люди.

Ронуальдо: Але й не люди. Щось середнє. Як полюбляють висловлюватися біологи, проміжна ланка в еволюційному процесі.

Джессіка (нудьгуючим тоном): Годі, що за дурниці! Люди не походять від роботів, вам це добре відомо!

Ронуальдо: Пробачте. Це, звичайно ж, звучить фігурально. Суть не в тім. Ми — не машини, ось що головне.

Коннор: У чому ж, по-вашому, різниця?

Мариній: Не лукавте! Вже хто-хто, а ви…