Розділ «Частина друга Крихітка і сто кам’яних воїнів»

Коли я прийшла сюди вперше, і він сказав: «Тепер ти житимеш тут», — я раділа. Це було найкраще з того, що я знала. Це було тією самою зіркою, що першою спалахує в нічному небі.

— Ти будеш нашою донею…

Я стала їхньою долею. Беззубою і кульгавою долею.

Я вигадала імена всім кам’яним обличчям над вікнами:

— Бо. Бу-у. Бум-бум.

З кам’яними воїнами було складніше, адже вони не мали облич. Точніше, мали одне обличчя на всіх.

— Ти Бо?

— Ні, Бум-Бум.

— Ти Бу?

— Ні, я Нартемарах.

Спочатку вони приходили і йшли разом з Вітчимом. А зі мною залишався тільки один. Хто? Я не знаю, адже в них не було облич.

А ще гувернантка…

— Ти звільнив И-И!

Я замкнула гувернантку в спальні, я пригостила Воїна ліками, що їх вживала моя названа мати, коли Вітчим забороняв їй ходити ночами.

Я наділа рюкзачок та пішла. І мій шлях розпочався з мармурових сходів цього будинку.

А в ліфті позолочені ручки і лава з підставкою для ніг. Він піднімається так повільно, що встигаєш сісти, насидітися й підвестися.

— Скоро?

Лише другий поверх.

Згодом їх стало п’ятеро. Але я все одно пішла.

Точніше, я побігла, а вони гналися за мною та залишали відбитки ніг на асфальті й трощили стіни, коли наражалися на них.