Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

А тепер я спробую таки розповісти усе доладно і послідовно.

Мене було врятовано двома надзвичайно вродливими жінками, що пахли, немовби скошена отава, як до цього додати по краплині запахів мімози, фьону, старих манускриптів і час від часу того чи іншого сорту модних паризьких парфумів. Останнє мені не дуже подобалося, але я акцептував маленькі слабкості у іншому майже бездоганних приятельок.

А трапилося це, як я вирішив покласти кінець моєму злиденному життю. Звали мене тоді іще Деппі. То була чиясь дотепна комбінація двох слів — «депп», що означає дурень, і «Зеппі», так називали майже кожного місцевого дурника чи приблудного кота. Я жив у старій халупі, страшенно страждав через самотність і вошей, і на всьому світі не було живої душі, яка б заплакала по моїй смерті.

Бо мій благодійник, котрий порятував мене із річки за три роки до другого порятунку, коли мене виручили із біди дві прекрасні феї, так от, мій благодійник, що порятував мене тоді, як одна добродійка намагалася мене утопити (про що я, можливо, розповім при нагоді і що я буду просто змушений детально описати, у разі, як під час судового процесу для мене знову запахне смаженим і за спинами присяжних фата-морганою заколишеться шибениця, а отже мій адвокат повинен буде подавати клопотання на «довічне» і розповідати тим сентиментальним тіточкам і кровожерливим дядечкам, або, скажімо точніше, сентиментально-кровожерливим тіточкам і дядечкам, історію мого тяжкого дитинства), тож, мій благодійник, який нагодився саме тієї хвилини, як мої легені роздирало водою одного із численних у цих місцях кар'єрів і як поперед моїми очима, наче у німому кіно на початку його тріумфального голівудського розквіту, прокрутилася коротка історія мого нікчемного життя (пробачте мене за таку багатомовність, але я дуже любив того діда і гадка про його смерть і досі спричиняє мені нестерпний біль у районі шлунку, і якби не оця болюча рана якраз у точці, де, наче арки Нотр-Даму, сходяться з архітектурної оглядки ідеальні півкружжя ребер, я б давно написав роман про нього), так от, мій благодійник, іще раз пробачте за повторення одного і того ж слова, помер кілька місяців тому, а що жив він самотньо і відторжено і говорив мовою, яку не розумів жоден із наших країв, але котра стала мені за ті три безтурботні роки рідною, так би мовити Muttersprache, бо він був перша людина, яка взагалі зі мною вербально спілкувалась, то я лишився сам як палець і думав лише про зустріч із ним на тим світі. У раю.

Того часу я уявляв собі рай згідно з його розповідями про ті краї, де він народився і провів перші двадцять років свого тоді іще щасливого життя. Коли він брав до рук бандуру і співав мені славні козацькі пісні, я бачив ті степи і ліси, ті кручі і ріки, тих пишнотілих молодиць і чорнобривих дівчат, чубатих парубків і схожих на Юла Брінера козаків, сивобородих кобзарів, повні солов'їного тьохкання вишневі садочки, діброви і луки, карасів у сметані і горілку, і усе оте охоплено було на горизонті ліловою блакиттю аргентинських гір, і ми плакали із ним, що таке розкошество нам судилося побачити лише по смерті.

Мій дід Панас помер якраз на Паску. Поїли ми з ним крашанок, випили горілки, що він сам гнав її з буряків, похристосалися із ним тричі, і віддав він Богові душу. Вірніше, послідовність була така — похристосалися, випили, поїли, а тоді вже, як ми утретє пройшли по тому колу, опустив він голову на руки, зітхнув тихо — «Ївго-Ївго» (то була його наречена у тій карасево-сметанній країні) — аж наче побачив, як вона вийшла стрічати його на край села, а дитину у люльці саму кинула. І був у тому голосі і докір, і любов, і така вистраждана півсторічна сердечна мука, що я одразу зрозумів — Панаса стріла його кохана, дарма що став він сивий та поганий, як він про себе казав, стріла, впізнала і повела аж за виднокрай, туди, звідкіля ще жоден вісточки не подав — ні факсом, ні мобільником, а ні навіть email'ом.

Хоча і казали про мого діда, що за ним чорти у пеклі плачуть, бо руки його, буцім-то, по лікоть у крові, для мене він був єдина рідна душа, і я вірив, що, коли помру, то стрінемось ми на райських луках і знову вип'ємо його самогонки.

А що я усе-таки мав сумнів, чи потрапить він до раю, то пішов до рутландців із подарунком, сулією горілки, і вони мене запевнили, що найкращий спосіб урятувати чиюсь пропащу душу, то сміятися на Паску, аж сльози з очей.

Відсміявшись, як того потребував забобон, я узяв мотузку і пішов до озера, де давно вже запримітив старий дуб, та й повісився. Дід Панас дуже любив той дуб, от я і подумав, що таким і буде мій найкоротший шлях до нашої зустрічі.

Але, за словами діда Панаса «бідному, як женитися, то й ніч замала». Не знаю напевне, чи то дуб був такий старий, чи мотузок не втримав моє тлусте тіло, але упав я додолу і так навернувся спиною об корч, що мене спаралізувало від удару, і, коли я прийшов до тями, то побачив над собою небо, мереживну тінь від дерева і двох неземних красунь, що, як я уже розказував, пахли божественно, аж я обрадувався, що таки благополучно допхався до раю.

Одна з них схилилася наді мною, а інша, невдоволено накопиливши губки, пхнула мені поміж ребра, перевіряючи, на якій стадії вмирання я перебуваю, і сказала: «Голубонько, облиш його. Нехай сконає у спокої».

Мене різонуло блискавкою болю на грані шоку, але ще більшим шоком була мова, якою вона говорила. До того моменту я думав, що лише ми з дідом Панасом володіли нею у цих краях і, коли почув її, то упевнився, що справді у раю і що святий Петро послав мені назустріч двох янголів, які розмовляли по-нашому.

«Нехай сконає у спокої…» І досі я вважаю, що ніколи в житті не чув такого райського голосу і такої милозвучної алітерації як тоді, під тим дубом.

Коли я прийшов до тями, то уже інший голос, такий само солодкозвучний, як і попередній, але десь на півоктави нижчий, промуркотів: «Під три чорти із твоїми порадами, серденько», що мені також здалося дуже милим але, очевидно, розсердило першу співрозмовницю, бо вона копнула мене ще раз гострим списом свого черевика під ребро, страшенний біль віддався у мені розкотами передгрозового грому, і я остаточно втратив свідомість.

Як сказав один римлянин дві тисячі років тому: «Fata viam inventium».

Отож, долі було завгодно, аби почалася нова ера мого життя, на абсолютно новому і незнаному мені матеріальному, духовному і емоційному рівні, а я зазнав кохання, зради, відчаю і пекельних мук ревнощів, через що ніскілечки не жалкую.

Тепер, здається, я зумів вам пояснити, як я потрапив до замку, закохався у одну із королев і став Кристантонопулусом Костакокопулосом, Великим Лордом Мишачого Дерева.

Найважче у цій розповіді триматися хронологічного порядку, бо увесь час виникає потреба пояснити те чи інше, а тоді іще коняка мого натхнення заносить свого неосвіченого у романонаписанні вершника із рівної дороги до нетрів підсвідомості, докучливих спогадів і інших непотрібностей. Тому я вибудував у пам'яті ланцюжок спогадів і триматимусь за нього, наче той грек, якому одна гарна дівиця кинула до печери клубок ниток і порятувала, а він, як то часто буває у житті, повівся із нею наче останній покидьок, що, власне, не має до даної історії дотичності.

Коли я прийшов до тями, то лежав на білосніжних хмарах, наді мною звисали золоті зірки, пахло лавандою, мімозою і ще чимось пронизливо-звабливим, чому я тоді не мав назви.

До речі, то була валер'янка, якою Аліна відпоювала Віру.