Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Доктор Шотт називав те гіперчутливістю вушного нерва, але, правду кажучи, я просто згорав від ревнощів, бо через отого грецького турка мене було засунуто до комірчини і розвінчано із розряду хворого і чарівного котика-любчика до найнижчого щабеля приблудного нікчеми.

Тепер Аліна з Вірою усіляко переймалися новим фаворитом, котрий розважав їх оповідками про прийдешній кінець світу, який знаменує початок Нової Ери Щастя, і та Ера мала настати за якихось тридцять дві тисячі років. Другою, не менш цікавою темою, був детальний перебіг його хронічного геморою, так що я відчував аж комплекс неповноцінності, не маючи такої непересічної хвороби. А трапилось те переселення он як.

Юрген, хвала Всевишньому, поїхав, залишивши нам на кілька днів свою коханку, оту, за словами Віри, молоду і вродливу кобилицю. Ми мали багато клопотів, аби її позбавитись і врешті-решт знайшли їй пару, молодого священика-католика. Він зачарував її, як перед тим Юрген, балачками на релігійні теми і намовив до прийняття католицтва. Власне, сварка між представниками двох розгалуджень християнської віри (одного разу вони мало не побили одне одного своїми молитовниками) і стала причиною того, що Костантинопулос так прийшовся до душі моїм красуням, бо, на відміну від них, які поперемінно ляками їх пеклом, кожен у своєму, але в обох випадках жахливому, варіанті, мученик на терені геморою проповідував дитинно-безпечний індуїзм, який за усі гріхи душі і тіла обіцяв по смерті перехід до якоїсь нижчої по відношенню людини касти. Аліна одразу зарезервувала за собою кошачу подобу, а Вірі запропонувала переродитися у ролі гончака чи мисливського пса, на що остання ляснула Аліну по лобі томиком Шекспіра, на якому дуже кохалась.

Взагалі ж, оті брахманісти мали більше рації, аніж я спочатку думав, хоча б через їхню теорію кастовості, до якої я при нагоді іще повернуся.

Крім того, наш індуіст дуже наочно продемонстрував нам нікчемність інших релігій, а особливо усіх підвидів християнства з їхніми сміховинними відмінностями, як ото — чому католики хрестяться зліва направо, а православні справа наліво. Виявляється, що при цьому католики проказують латинкою «спиритус санкти», а православні, по-грецькому порядку — «агіос пнеума». Якби православні казали «пнеума агіос», то й хрестилися б по-католицькому. На що православні відказують, що прикметник має стояти перед іменником, бо не можна називати ім'я Бога, не передуючи йому хвалебним епітетом. Отакого роду і була, за словами Костантинопулоса, майже і уся решта відмінностей поміж двома сектами, не кажучи вже про інші брехливі теревені.

Оті кілька днів, після того, як від'їхав Юрген, а його молода приятелька влаштувалася служницею до католицького священика, який, на превелике щастя для нас, абсолютно винятково не був «голубим» і закохався у цю набожну красуню, ми провели доволі приємно учотирьох.

Жан-Люк, хвалити долю, також кудись завіявся. Здається, на полювання до Африки чи Чікаго. Тепер я не пригадаю точніше, але, здається, до Африки. Коли мені спадає на думку Чікаго, то мабуть тому, що Аліна завжди, коли заходила мова про Жан-Люка, примовляла — він мені, як дощ у Чікаго. Через те така пара слів, як його ім'я і назва цього міста перейшли у моєму мозку до розряду стійких словосполучень. Певно ж, що він не міг полювати у Чікаго на початку серпня.

Ресторан, який розташовувався на першому поверсі і яким заправляв Жан-Люк, з нагоди його полювання (пригадав, він поїхав полювати на омарів до Австралії) закрили до понеділка, і ми упивалися спокоєм і неробством, розташувавшись на королівському Аліниному ліжку і ріжучись днями у підкидного, бо новий наш партнер виявився таки ідіотом і був незугарний освоїти бридж.

Ті кілька днів, коли я вже одужав і не потребував цілодобового догляду, Костантинопулос використав, аби посісти у замку моє місце — місце бідного хворого-любчика, зображуючи усякого разу, як він примощувався до крісла, пекельні гемороїдальні муки, торочачи при цьому про нескінчені переродження грішної душі і роблячи моїм королевам доволі незграбні, як на мене, компліменти, на кшталт: «ой, Віронько, які у вас чудові очі» або «ой, Аліночко, які у вас тендітні ніжки». Я вже наготував план, як скинути нового фаворита із трону, але тоді…

…тоді, наче сніг на голову, заявився Жан-Люк, у чоботях аж до плечей, увесь обвішаний тими вусатими омарами, і застукав мене у ліжку Аліни.

Тепер, коли я прокручую у голові події тих днів, я можу відтворити ланцюжок Костантинопулосових підступностей. Телеграму про дочасне прибуття мисливця на омарів він приховав від нас, а що телеграма була доставлена, то Фішер сам мені божився, бо того дня тільки і прийшло що три телеграми на весь округ — одна кривій Маріанні від племінника із Занзібара, друга — теж Маріанні, але тій, що минулого року мало не вчинила пожежу під час повені, не пам'ятаю вже від кого, здається від кривої Маріанни, що одна на увесь той край через якісь забобони не мала телефону і спілкувалася винятково телеграмами, отож вона, тобто крива Маріанна, сповіщала свою дальню родичку, ту Маріанну, що свого часу хотіла отримати одночасно по двом страховим полісам — за пожежу і повінь, що їхній племінник прислав телеграму із Занзібара, де він розшукав собі наречену, але не місцеву, чорношкіру, а маленьку японочку із місії «Лікарі без кордонів» чи, може «Кордони без лікарів». А третю телеграму, від Жан-Люка, Фішер привіз велосипедом до нас, вручивши її персонально Костантинопулосові, бо ми втрьох поїхали до казіно, куди мене, до речі, не пустили, бо я, як сказав той нікчема на вході, «мордою не вийшов».

Авжеж, саме так воно і було. Моя пам'ять стала за півроку ув'язнення ще більш уражаючою, вигострившись, наче дамаський клинок, темрявою і самотністю. Саме тому я так добре пам'ятаю ту огидну сцену, яку підлаштував Костантинопулос, приховавши телеграму і підпоївши мене валер'яною, так що я заснув, згорнувшись калачиком на Аліниних подушках. Аліна, трохи більш, аніж звично ковтнувши рому, яким її пригощав той-таки Костантинопулос, задрімала поруч. Віра, що на неї накочувався черговий приступ мігрені, поїхала на концерт свінгер-джазової групи, цього разу вона втрапила таки на концерт, а не на вечірку свінгер-клубу, а наш інтриган-індуїст, узявши до рук відро і щітку, порався на ґаночку — милий, непитущий і в усіх відношеннях надійний, наче євнух, друг сім'ї і безплатний прибирач.

Отак я, з легким струсом мозку, потрапив до комірчини, а мій підступний партнер по картах прирік себе у наступному народженні на ролю унітазної щітки, якщо, звісно, вірити його теорії карми, зате у даний момент тішився прихильністю Жан-Люка, Аліни і Віри, розкошуючи дармовими харчами з ресторану. Він не знав тоді, що дурна схильність до розкошів може усе зіпсувати і солодкий плід зробити гірким. Не знаю, чи задумався він над цим хоча б у той момент, як йому накинули на шию шовкову Алінину панчоху і задушили? Переконаний, що переважна частина людства так і помирає, жодного разу і не подумавши. Але я повернусь до подальшого переказу трохи пізніше, бо на мене у цій камері смертників знову накочує страх і туга.

«Мені стало ясно, що людину, яку самотньо ув'язнили і відібрали можливість займатися будь-якою справою, котра сидить у напівтемному приміщенні і не може бачити частіше одного разу на день того, хто приносить йому їсти, і навіть не може ходити, випрямившись на весь зріст, ця людина є найнещаснішою із смертних. Вона згодна навіть потрапити до пекла, якщо у нього вірить, аби лише опинитися серед людей.»

Віддаю належне автору цих рядків. Бідолаха знав, що таке самітність, непевність майбутнього і мука чекання на вирок за сподіяні чи несподіяні злочини. Я, правда, не можу дорікнути на висоту стелі, бо хоча вона і не дуже висока, та і я не аби-який велет (метр двадцять у фуражці, за висловом Юргена), я не можу дорікнути і на півтемряву, навпаки, я мрію про неї, як спраглий у пустелі мріє про ковток «коли», доведений до нестями спекою і фата-морганою реклами солоних оселедців пряного посолу, я не побиваюся і через те, що не можу зайнятися якою-небудь справою, бо єдине, чим я завжди займався, — то була філософія, тож самотність мені теж не дошкуляє, і я вже, поготів, не мрію, на кшалт того небораки, із радістю стрінути убивцю, навіженого, смердючого старця або ведмедя, але в одному я поділяю його думку — якщо ув'язнений схильний до красного письма, то горе його стає значно меншим.

І то є єдина причина, чому я пишу.

Минулого тижня я відправив черговий пакет з моїми начерками, і от уже сьогодні отримав лист. Цього разу від редакторки, яка укладає мій роман. Інтелігентна і чарівна жінка. Це, одначе, і не дивно, бо хазяйка видавництва, та що приохотила мене до писання, і сама відрізняється неабияким інтелектом і чаром, а, отже, і персонал підбирає собі відповідний. Мені навіть здається, що поміж ними існує більш глибокий духовний зв'язок, як то було колись між Вірою і Аліною. Більш за те, коли я розрізаю конверт, мене переслідують знайомі запахи — мімози і лаванди. І як я не переконую себе, що то — лише омана, що листи видруковано комп'ютером, а вкладено до конверта рукою секретарки, і що по дорозі з Америки до нашого глухого кутка їх торкалися десятки чужих рук, усякого разу, як я розрізаю конверт з адресою видавництва, звідти, засушеним листком зі старого гербарію вислизає збляклий відбиток колись таких коханих пахощів. А коли я обнюхую ламану лінію на зворотному боці конверта, то крізь неймовірний сморід синтетичного клею видобуваю пахощі знайомої помади, яка вимальовує у моїй уяві вогненний і швидкий помах язиком, що так хвилював мене, як Аліна, нехтуючи правилами доброго тону і ігноруючи наготовану на письмовому столі вологу подушечку, заклеювала листи.

Хіба і справді так легко з'їхати з глузду? Невже і дійсно наш розум подібен до порохової бочки, що може стояти довго і, здавалось, безпечно, але лише за відсутності вогню? А тим вогнем і могла бути якраз загибель Віри. І коли б долі було і цього мало, то вона наготувала мені блискавку на мільярди вольтів, як мене глупої ночі викинули із ліжка, нап'яли на лапи наручники, а тоді — хвала і слава їхньому демократизму і правосуддю! — надавали по печінках, бо я спитався лише, чи не можна мені піти до туалету, після чого на мою вже і без того слабку голову посипалися кокосами неймовірні звинувачення.

І коли що мене доводить до нестями, то це моє безсилля у даній ситуації будь-що вирішувати, а одного цього уже достатньо, аби будь-яке становище стало жахливим.

Увесь час я був ідіот, бо мислив, наче вільна людина, і я був тричі ідіот, думаючи, що аби бути вільним, достатньо себе вільним почувати. Такий собі доморощений Діоген із комірчини попід туалетною кімнатою Костантинопулоса, який піднявся понад людськими законами і вважав себе їм непідвладним з тієї лише причини, що людство навіть не здогадувалося про його, себто, моє існування. І варто було лише пари наручників, аби збагнути, що воля, вона ж свобода, — то розкіш, котру собі не кожен може дозволити.