Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Їхні голоси, притишені і чарівливі, заколисували мій біль і дарували надію на вічне щастя.

— Голубонько, якби ти могла піднятися над своїм честолюбством і сприймати життя таким простим, яким і можуть бути лише великі речі, якби ти пригамувала свої амбіції, якби ти не ганялася за привидом свого утраченого кохання, якби ти чинила те, що я тобі від усього серця раджу…

— Ти радила мені вийти заміж за Жан-Люка. Ти просто примусила мене поламати усю мою кар'єру, закінчити курси французької, покинути домівку, припхатися сюди із весільним платтям і тобі не стало духу сказати правду навіть тоді, коли я, у міру своїх талантів, пробувала грати нав'язану тобою ролю щасливої нареченої. Тобі не стало порядності сказати мені, що я, за твоєю примхою, перейшла до статистів, котрим належиться кидати весільні квіточки на твою честь. То було так паскудно — дізнатися від…

— Паскудно, я згодна з тобою три тисячі разів, що то було тобі паскудно. Але, повір мені, коли я побачила в аеропорту Жан-Люка із букетом троянд, а тоді як він поцілував мені руку, а ще потім, коли ми їхали кукурудзяними полями і, не знати як, опинилися у кукурудзяних хащах, я і справді закохалася.

— Закохалася! Аякже, ти якраз із того розряду сентиментальних бабусь, що, задерши серед поля спідницю, закохуються у першого-стрічного француза, який з метою економії води примушує усю сім'ю приймати ванну по черзі у тій самій воді і що з ним би я не витримала і трьох днів подружнього життя.

— От бачиш, ми уже і добулися до істини. Видно, долі було завгодно, аби мені дали візу на місяць раніше за тебе. Я одразу зрозуміла, що він тобі, великій цяці, не пара, а втрачати єдину можливість врятувати Андрійку життя я не могла. Погодься, що той скупердяй, як ти його зволиш називати, заплатив за його лікування і тепер, як хлопчик почав поправлятися, він прилаштував його до гарного англійського коледжу. Завдяки мені, зауваж.

— Я тобі і справді вдячна за сина, який доводиться тобі, між іншим, онуком, але мене дуже вразила твоя малодушність. Якби ти сказала одразу, що весільні плани перемінилися, я б купила вінчальну сукню для тебе. На три розміри більшу, до речі.

— На два, серденько, на два. А тепер я іще кілька фунтів скинула. Що ж до «сентиментальних бабусь», то такі закиди мені не дошкуляють. Жан-Люк, як побачив мене у аеропорті, то подумав, що я і є ти, себто його наречена, а що я окрім «шерше ля фам» та «не компрене» нічого тоді не тямила, то якось так воно вийшло, що ми одразу…

— …що ви одразу опинилися у моєму весільному ліжку.

— Бог з тобою, голубонько. Забудь оту дурну історію. Давай жити за принципами динамічного програмування. Зараз ти перебуваєш у даній точці свого життя і плануй його саме з цього моменту. До речі, як ти вже притягла того смердючого покруча, якого б ми нізащо в світі не надибали, аби не твоя депресія і не необхідність вигулювати тебе околицями, отож, як ти вже притягла того суїцидника до мого ліжка, то, будь ласка, приглядай за ним, аби він не здох на моєму новому простирадлі.

— Ти ніколи не могла збагнути страждань немічних створінь, у тебе просто атрофовані такі загальнолюдські почуття, як…

— …як гуманізм і тому подібна солоденька водиця. Бо я виховувалась своєю бабцею, і єдиний принцип, що вона винесла із сталінських таборів і прищепила мені, формулювався дуже просто — сьогодні помреш ти, а я — я помру іншим разом. Твої тимурівські принципи видавалися мені аномальними і навіть шкідливими для людства, а твоє виховання…

— На жаль, мене взагалі ніхто не виховував, як не вважати мого піонервожатого, і мені завжди бракувало сімейного тепла. Може саме через те я і намагалася завжди допомагати слабким і хворим і ти мене ніколи не могла зрозуміти…

— Твоя правда, я ніколи не могла тебе зрозуміти, а особливо, коли ти пхалась до кожного зі своєю допомогою. Але, пригадай, що коли ти, обливаючись сльозами співчуття, тягала до нашого дому приблудних котів чи старців, то саме я виводила їм блохи і промивала їхні порослі коростою рани, бо ти одразу забувала про тих бідолах.

— Боже, яка то все неправда. Ти ж знаєш, що я завжди віддавалась служінню…

— …віддавалась служінню свого правосуддя. Під чим ти розуміла нічну біганину з пістолетом за якимось мерзотниками а чи багатоденні засади зі своїми головорізами, де ви переважно пиячили і різалися у карти, а твоя хвора дитина і твій недоглянутий чоловік висіли на мені.

— Впізнаю лексику і логіку твого синочка. До речі, моя хвора дитина була твоїм онуком, і я щось не пригадую, аби ти через його хворобу відмінила коли свій похід до театру а чи побачення. А от твій синочок…

— Згодна, зірок він із неба не хапав, але і ти у ролі його дружини була просто неможливою, — закінчила та жінка, що у талії була товща і що звали її Аліною, і напоїла мене валер'яновим настоєм.

Я випив його одним духом, незграбно лизнув її оксамитово-прохолодну руку, що пахла корицею і лимоном, і втратив свідомість. Як вони потім казали, на три дні. Увесь той час Аліна мусила спати із Вірою в одному ліжку, через що злі язики і пустили плітку, начебто вони лесбіянки.

— … і вони відривають йому голову, так що ти вже і не здатен ідентифікувати той стікаючий кров'ю труп, шпурляють її аж — ген-ген! — до крапки, а ти, нічого не тямлячи, шкандибаєш туди, де з виряченими очами чекає на тебе ота голова, і вже, кат твоїй матінці, забувся, як виглядав той понівечений тулуб. І оте все вони називають…