Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Тоді ми зачиняли вікна і двері, опускали жалюзі і вели у сутінках неспішні бесіди на вічні і такі цікаві для мене теми — про кохання, сенс життя і насолоду смерті. Завдяки отим мігреням я отримав начатки моєї енциклопедичної освіти і скуштував насолоди від філософічних управ.

Але найбільшою утіхою тих щасливих днів для мене були наші розніжені сніданки. Я — і дві мої королеви-красуні.

Наганявшись ночами, мов скажений пес, луками, я забирався до Аліниного ліжка і дрімав у неї в ногах якусь годинку, вдихаючи пахощі її сонного тіла і чекаючи, доки Віра закінчить свій ранковий jogging. Крізь сон я чув легкий біг під вікном, хляпання дверей, шум води із ванної кімнати на другому поверсі, мурмотіння пісеньки, як вона спускалася сходинками і чесала щіткою на ходу мокре волосся, тоді розлючене хрюкання кавника, що з ненавистю випльовував чорну, наче пекельна смола, каву, брязкіт посуду — аристократичне теленькання порцеляни, манірні кришталеві зітхання високих стаканів, срібні зойки виделок і ложок, що їх із королівською зневагою шпурляла Віра на тацю, а тоді…

…а тоді двері розчахувалися коротким ударом ноги тренованої каратистки, і разом із моєю другою коханою королевою до спальні уривалася симфонія пахощів — спочатку, наче сурма Ангела-месника на Страшному суді, навально вступала мелодія кави, її одразу ж підхоплювали легкі скрипки свіжоспечених булочок, даруючи людству надію на спасіння, за помахом диригентської палички вступали віолончелі апельсинового соку і валторни мармеладів, а над усим тим фортепіанними акордами Першого концерту Чайковського панував той трунок, заради якого…

…— заради якого він готовий продати душу дияволу, — сонно бурчала Аліна, читаючи, як звично, мої думки. — Фе, любчику, краще б ти пив на сніданок шампанське, аніж оцю валер'янку.

Я не сердився на Аліну, бо ми, загалом, толерували слабкості одне одного. Я зривався з ліжка і мчав до Віри, а вона вже бігала кімнатою, піднімаючи жалюзі і розчиняючи вікна, і впускала, за погодою, весну чи осінь, холод зими або передгрозову задуху літнього ранку. І ми мирно снідали утрьох на Аліниному королівському ліжку, і тих мирних сніданків, правду кажучи, було загалом не більше як п'ять або шість.

Найкращим з них був, безумовно, той сніданок, коли у Аліни під вікном відцвітало посаджене старим марсельцем Мишаче дерево, і вона подарувала його мені, а Віра додала ще до цього королівський подарунок — титул. Відтоді я іменувався Кристантонопулос Костаколопулос, Великий Лорд Мишачого Дерева.

Валер'яновий трунок, що того дня особливо добре наготувала Віра, остаточно забив мені памороки. Я відчувався по-справжньому щасливим і навіть змирився з неймовірним ім'ям, яке я отримав у спадок від кульгавого грека. Врешті, як розважно говорила Аліна, таким чином я приєднувався до великого народу, що прославився завдяки Зевсу, козячому сиру і сиртакі.

Того ранку ми були іще такими щасливими, що старий Фішер поламав собі ногу. Я маю на увазі не те, що ми почувалися щасливими, бо старий Фішер поламав собі ногу, навпаки, ми його дуже любили і, коли опівдні дізналися напевно про поламану ногу (я кажу напевно, бо Віра одразу сказала — знаєте, у мене таке відчуття, що старий Фішер поламав таки ногу), то відправили йому кошичок з фруктами, я маю на увазі інше — того ранку ми не отримали через оту халепу, яка приключилася Фішеру, пошту і газети, отож ніякий біс не міг тепер зіпсувати нам ранок несплаченими рахунками, інформаціями про crash на біржі, пошесть у Гваделупі чи про очікувані через посуху в Антарктиді збитки для корінного населення. Як не дивно, мої загалом розважні приятельки були здатні перейматися такими нікчемними подіями, що почасти псувало нам ранок, хоча самі вже давно не грали на біржі, не мали гваделупських родичів і не вкладали гроші у розвиток сільського господарства Великого Півдня.

Отож, того щасливого ранку, як старий Фішер поламав собі ногу, а я став Великим Лордом Мишачого дерева, ми з насолодою сприймали прийдешній день і гомоніли лише на приємні теми.

— Як ти гадаєш, любонько, — звернулася Віра до Аліни, — чи не відмовитися нам від оцих булочок? Ти не думаєш, що вони стануть останньою краплиною для оберхольцландців і нас таки спалять на багатті?..

— Dies ko' scho' sei, — із філософським спокоєм відповіла Аліна оберхольцландскою говіркою, намазуючи золотаво-запечену і гріховно-смачну булочку яблучним джемом. — Але подумай, коли ті погрози самий лише блеф уражених у самолюбстві людей і вони зовсім не збираються чинити нам нічого лихого (а я майже певна, що то самі лише пусті погрози), а ми з тобою, як наполохані курки, відмовимося від булочок нідерхольцландського пекаря… А потім, нам усе одно так чи інакше палати на багатті Страшного Суду через занапащеного Кристантонопулоса.

— Добре, — погодилася Віра, — ти завжди могла мене переконати. Тільки я іноді думаю, чи не краще було б його поховати по-людськи?

— А от я думаю, голубонько, чи не краще було б, якби ти не тягалася де не слід і не заводила таких сумнівних знайомств. І що, коли ти вже його надибала, то вийшла б за нього заміж і таким чином уладнала б проблеми із своїми документами? Тобі як не жених, то все крутиш носом — то старий, то кульгавий, то розумом не вийшов…

— От тільки не треба перейматися моїми проблемами, серденько, — Віра відкусила густо намазану суничним джемом булочку, — досить мені твого синочка, що з ним я стільки років мучилася.

— Ой, голубонько, бачили очі, що купували… Хоча, — Аліна відкусила шмат намазаної яблучним джемом булки, — хоча мушу визнати, що отой твій знаменитий похід до сауни, де ти надибала кульгавого грека, не пройшов дурно — виправили нашому котику-любчику такий гарний паспорт, і тепер ніякий телепень не перешкодить брати його до казіно чи церкви.

— Серденько… — не погодилася, як звичайно, Віра.

Але я вже не дослухався. Оті милі вранішні балачки діяли на мене заспокійливо. Я почувався затишно і захищено поміж двох моїх королев, що їх оберхольцландці, через якісь незбагненні для мене дурниці, думали спалити на багатті. Правда, іноді я і сам вірив, що мої приятельки — відьми. Кожного разу, як вони вели такі пікіровки, збиралося на грозу. І усякого разу, як Аліна солодко вимовляла «голубонько», або Віра воркувала «серденько», небо над списом найвищої вежки нашого замку розрізала блискавиця. Але з тих пір, як я дізнався, що блискавиці для нас не становлять небезпеки, я мирно засипав і спав аж до обіду.

Коли я говорю, що під час їхніх милих пікіровок, які я просто обожнював, збиралося на грозу, то пересічний читач може прийти до висновку, що мої красуні були насправді відьмами і таким чином грозу викликали. Оце вам типовий приклад, коли неправильно трактуються причинно-наслідкові зв'язки. Приміром, ви читаєте у газеті про чергове дослідження допитливих американських учених, котрі доводять, що, буцімто, старигани, які кожного ранку трюхикають підтюпцем, хворіють значно менше за тих дідусів і бабусь, що куняють перед телевізорами. Людоньки добрі, вони не тому здорові, що бігають, а тому бігають, що здорові. А як тебе спаралізувало і ти прикутий до крісла-качалки і катетера, то зась тобі трюхикати у кросівках! І таким прикладам нема кінця і краю.

Так було і з грозою. Не мої красуні викликали грозу через сварки, а наявність передгрозового озону у повітрі спричинювала подразливість у їхньому настрої.