Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Умри — краще не придумаєш.

Отам ми і жили якогось часу, я і мої дві красуні, а коли нам чого і бракувало, то це — четвертого постійного партнера для гри у бридж. Важко навіть уявити, якою то стало для нас проблемою — знайти четвертого. Розумниця Аліна пояснювала те дуже просто. Вона взагалі уміла пояснити будь-яку річ або явище так просто, що навіть я усе одразу розумів. Ми являли собою, так би мовити, три геометричні точки, що через них проходить площина. Ота підперта нами, наче ніжками, площина утворювала стійкий столик. Лише до нас приставав хтось іще, себто четверта ніжка, як столик починало хитати. Аби його площина була стабільною, ніжкам тим належало бути рівними, а це, самі розумієте, страшенно важко, хоча б тому, що мені ніколи не дано було досягти величі моїх красунь. А так, три ніжки різної довжини давали почуття стійкості, нехай і перекособоченої. Ну, ви самі ще, певно, пам'ятаєте начатки геометрії, тож не буду втовкмачувати вам надалі, якою проблемою для нас став четвертий партнер для гри у бридж, бо для справжніх гравців то є не просто гра, а філософія.

Найближчий до нас хутірець лежав на північ від нашого замку, і час від часу, за тихої погоди, звідти чулося ремигання недоєних корів. Тоді ми знали, що Зеппі знову цілу ніч гарував на диско, і його бідні корівці чекали, доки від очухається від екстезі. І більш, як одного абзацу той Зеппі і не заслуговував.

Далі на північ лежав Нордланд, і коли звідти дув вітер, нам дошкуляли аромати перегною і парного молока, що продуктували три Зепові корівці. Ті аромати було круто замішані на пахощах фарби і ацетону. То затяті нордландці будували і будували, не знати для кого, чарівні вілли і котеджі. У цьому полягав сенс їхнього життя, їхня радість і насолода. Вони немилосердно ощадили на всьому, що не мало відношення до будівництва, і коли котрийсь із нордландців, що було, правда, вкрай рідко, потрапляв до сякого-такого цивілізованого містечка, то добросердні люди подавали йому Христа ради хто монетку, а хто учорашню булочку чи якусь наготовану для смітника одежину. І яка ж то була втіха — похвалитися перед односельцями набутим скарбом, посміявшись над незбагненним марнотратством ненордландців, і вкласти таким чином зекономленого мідяка до будівництва нового котеджу. Кожен нордландець був мільонером, я маю на увазі, що кожен міг би стати мільонером, якби з'їхав з глузду і продав свою священну корову — Eigentum, себто, Нерухому Власність. Хоча сумніваюся, чи те допустили б інші односельці. Вони належали, вочевидячки, до якоїсь секти. Я думаю, вони були масонами. Говорили також, буцім-то попід землею вони прорили щось на зразок метро, одні твердили, що то був якийсь масонсько-стратегічний об'єкт, а інші, що ті дурні кроти рили під землею, аби більше зписувати з податків.

На схід від нас лежав Рутланд. Рутландці — то були діти природи, котрих не торкнулася матінка-цивілізація. Усі як один, спокійні і питущі, інтелігентні і обдаровані талантами, які, здавалося, уже давно вимерли, вони заробляли собі на життя магією усіх видів і різновидностей, себто вони володіли мистецтвом капно-, гідро-, аеро-, гео-, піро-, копро-, катопротомантії, а для найбільш дурних тримали напоготові косіномантію, простими словами кажучи, вони провіщали долю, ворожачи на димі, воді, повітрі, землі, вогні, дзеркалі, перегної, а найбільш вибагливим могли начаклувати казна що і на решеті. Вони виготовляли амулети проти дурного ока чи скаженої собаки, причаровуюче зілля для закоханих або цілюще для хворих, Так, одного прийду-поета вони надурили на велику суму грошей, запропонувавши йому вивести бородавки і прикликавши на поміч інкантантіо, себто заклинання з використанням рим і алітерацій, що його дуже вразило, але, правда, не допомогло. Кожному пропонувалося чаклунство того рівня і ґатунку, який йому найбільше припадав до душі. Себто, кожного обдурювали приємним йому робом.

Син того поета, котрому було прислано рахунок за заклинання бородавок його батечка (бо, як відомо, поети, переважно, неспроможні заробляти собі на життя), пробував із ними судитися, але Високий суд, члени якого самі були клієнтами рутландців, передбачливо відхилив позов. Тоді бідолаха вирішив вивести їх на чисту воду і довести усьому світу, як шкідливо вірити у забобони. Він купив собі будиночок неподалік від нас і інколи забігав на чашечку кави, тож ми могли слідкувати за перебігом нерівної боротьби.

Для початку він замовив собі купу літератури по магії і забобонам і став скоро таким експертом, що міг би влаштувати неосвіченим рутландцям добрячу конкуренцію. Замість рити золоту жилу і дурити простим людям голову, він перейшов до вирішального етапу боротьби — до розвінчування магії на практиці. Спершу він винищив у себе в садочку бузину, що мало призвести до його скорої смерті чи, у кращому випадку, хвороби. Він не помер і страшенно тим пишався. Аж три дні. А потім зліг у гарячці, яку приписав не чарам, а вірусній інфекції. Тоді, як він одужав, то підгадав службу Божу у Рутланді і під час відправи, як ударили дзвони, він зачав сміятися, за що йому мало б, згідно з його магічними підручниками, перекривити обличчя. За два дні потому, як ми гомоніли під Мишачим деревом про усяку всячину, він вилив собі на білосніжну сорочку каву, бо йому таки і справді спаралізувало праву сторону, у тому числі і обличчя. Але і така пересторога не могла бідолаху навести на розум. Дочекавшись Різдва, він упіймав сусідського чорного котиська, запхав того кастрованого нахабу до мішка і у чверть на дванадцяту обніс Мурчика тричі круг рутландської церкви. За три дні, як того і слід було чекати, він помер. Рутландці і досі вдячні йому за таким чином зроблену їм рекламу.

На захід від нас точилася Холодна війна. Там лежав кордон між Оберхольцландом і Нідерхольцландом. Той кордон роздирав загалом толерантних і миролюбних людей на два ворожі стани — оберхольцландців і нідерхольцландців. (Ми жили, до речі, у Оберхольцланді, що вважалося за велике щастя. Принаймні, з огляду оберхольцландців.)

Причини ворожнечі полягали не так у відмінності говірок (самі ворогуючі сторони вважали, що то не діалекти, а самостійні мови, висміюючи говірку противника як недолугу, а манеру вимовляти консонанти чи дифтонги сміховинною), і вже, поготів, не у відмінності культур (під «культурою» вони мали на увазі довжину шкіряних штанів — у нідерхольцландців штани були до щиколотки із зав'язочками унизу по колоші, а у оберхольцландців штани сягали коліна і були по низу зашнуровані). Причини ворожнечі полягали у наявності самого кордону. Це був так званий «прикордонний ефект», що я, набравши за багато місяців спостережень достатню статистику, спробував сформулювати його математично. Я схильний був описати те явище експоненціальною функцією, але Віра переконала мене, що Пуасонова розподілка буде більш коректною. Врешті-решт, на які поступки не підеш заради жіноцтва, тим пак, що запропонована нею функція являється узагальненням дослідженої мною конкретної «хольцландської вибірки», і я можу припустити, що де-інде на інших кордонах той ефект і не сягає такої експоненціальної гостроти.

Розумниця Аліна пояснювала якось Фішеру суть мого ефекту, і я вкотре подивувався її умінню лапідарно і зрозуміло формулювати найскладніші речі, так що вона могла б двома-трьома фразами пояснити якомусь безпритульному принципи диференційного числення чи начатки віршування, коли б, звичайно, той теоретичний безпритульний здумав надолужити прогалини освіти, або, що більш ймовірно, Аліна поставила б йому за те пляшку. Отож, з її дозволу, я скористався у моєму дослідженні фішерівською варіацією, і мій ефект, який я пізніше назвав законом, набув такого вигляду:

Прикордонна ворожнеча сягає найбільшого ступеня на кордоні, її гострота спадає по мірі віддалення від останнього, так що десь за десять кілометрів від нього люди можуть вже перейматися іншими клопотами, аніж крій штанів у закордонного сусіда.

Коротко кажучи, Холодна війна переходила час від часу до відкритих сутичок. Вони траплялися, як правило, двічі на рік — восени, як оберхольцландці, зібравши хміль, варили пиво і справляли Свято Білого пива, і навесні, коли нідерхольцландці упивалися своїм чорним пивом з нагоди Свята, відповідно, Чорного пива. Час від часу до нас доходили просто жахні чутки про міжусобні сутички і партизанські акції ворогуючих сторін.

Лише одного разу за всю багатовікову історію співіснування цих двох войовничих народців вони святкували разом якусь подію за шашликами, і оберхольцландці частували своїх заклятих ворогів білим пивом і брецелями, а ті, в свою чергу, пригощали супротивника чорним пивом і сирними паличками.

Історія того шестигодинного перемир'я була такою. Один етнограф з Америки, предки якого походили з наших країв, надумав укласти книгу місцевої культури. Такого роду прийди трактувалися звичайно як обер- так і нідерхольцландцями дуже гостинно. Кожен з прикордонних народів пишався цікавістю навколишнього світу до їхньої самобутності. Але!.. Отой американець, як і усі американці, нечутливий до аборигенських нюансіровок, зробив страшну помилку, вирішивши об'єднати дві культури в одну, хольцландську. Це пояснювалось тим, що його бабця була оберхольцландкою, а дід походив із Нідерхольцланду. Через що їхнє кохання набуло свого часу шекспірівської трагіки, і вони порятувалися від долі Ромео і Джульєтти лише завдяки тому, що утекли до Америки, цього оплоту демократії усіх часів і народів.

Я міг би написати з цього приводу з біса добрячий роман, і може коли-небудь таки напишу його, але, щоб не відволікати увагу читача від моєї історії, коротко переповім лише кінцівку. Коли той етнограф-аматор намотав уже кілька кілометрів відео- і аудіоплівки, переходячи тричі на день кордон і руйнуючи таким чином усі закони пристойності і гостинності, і на честь закінчення досліджень запросив обидві ворогуючі сторони на сумісне Свято Об'єднання, за довгими, уздовж кордону розставленими столами і справді зібралися, уперше і востаннє, обер- і нідерхольцландці, і шість годин мирно і весело смажили на дубових дровах майстерно замариновані шашлики. Сам винуватець торжества на шашлики на з'явився. Вірніше, як говорили пізніше у Японії (я маю на увазі не Країну Висхідного Сонця, де про нас, може, і не чули, а нашу Японію), він був на тому святі присутній. У вигляді добре приправлених шашликів. Мені важко судити, чи то була правда, але, чесно кажучи, тільки цим і можна було пояснити оте багатогодинне свято.

Лише на південь від нас панував мир і спокій, бо там, скільки сягало око, простиралися луки. Коли я лежав біля розчиненого вікна на горищі і споглядав безкрає буяння трави і втягував ніздрями тисячі тисяч п'янких нюансів, я був щасливим, бо щасливим почувається не та людина, що володіє найбільшими насолодами світу, а та, що уміє вибирати із усіх насолод лише великі.

«Зелений колір луки, прославлений нашим божественним Пророком, вражає мій зір, і в ту мить я відчуваю, як мій дух оповивається блаженним спокоєм — нібито я наближуюсь до Творця усього сущого».

Думаю, що коли б я не був дальтоніком, я став би ісламістом, бо їхній священний прапор, як сказала Віра (свого часу вона намагалася відкрити мені таїну кольорів), має той само смарагдово-зелений колір, що і травиця навесні. Окрім того, мені, як і Аліні, симпатична їхня толерантність до грішників. Бо, згідно з їхнім світоглядом, якщо бідолаха сам занапащає свою душу і на нього чекають після смерті пекельні муки, то чи варто карати його за це під час його нерозумного злиденного життя. І ще одне положення ісламу здавалося мені з математичної точки зору більш зрозумілим, бо ісламісти не визнають триєдності Бога. Вони твердять, що коли Бог існує, то він являється найвищим таїнством, якому людина не може наважитися будь-що прибавити. Бог може бути лише простим і не можна щось до його божественності додати, аби ту простоту не порушити. Доведіть мені, як сказав той турок, що три не більше за одиницю або хоча б їй дорівнює, і я стану християнином.

Я провів на тому горищі найкращі години мого життя, і які тільки думки не снували у моєму розімлілому від щасливого споглядання того раю мозку, і інколи, у солодкі моменти дрімотної ніги, я, пробачте мене усі ісламісти, буддисти і християни, почувався Богом, котрий собі на утіху створив луки, гори, Мишаче дерево і красунь-королев.

Отже, на південь від нас — ген-ген! — до самих гір, які здіймалися за гарної погоди довершеною чашею на небосхилі, не було нічого, що б заважало нам шумом, смородом чи нещастями. Як не вважати фьону. Той південний вітер з гір промальовував небо до нестерпної лілової синяви, вирізьбляв чорним гряди на горизонті і ніс моїм королевам мігрень, проти якої не допомагали навіть рутландські амулети із зображенням святого Пантелеймона.