Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— …і оте все вони називають «trennbare Verben», і я просто не розумію, добродію, чого ви так драматизуєте граматику нехай вам дещо незвичної іноземної мови. Отой ключовий префікс дієслова, що вони від нього відділяють і ставлять наприкінці речення, вимагає від співрозмовника, а чи опонента, принаймні здатності вислухати речення, а отже, і саму думку, до кінця, себто до крапки. Завдяки чому, як мені думається, цей народ і дав світу таку неймовірну кількість філософів і мислителів. Саме над цією проблемою я працюю останнім часом — граматика як формуючий вектор мислення.

— О ні, о ні, — наче від зубного болю застогнав Юрген, — ці теревені, ці розумуючі дармоїди, ця розпуста!..

Він сидів на терасі у кріслі-качалці, злий і, як завжди, готовий до сварки, що так не пасувало до його попівської сутани.

А я лежав поруч, турботливо закутаний Аліною до пледа, і одужував. Голоси, що чулися із вітальні, були мені приємні, бо говорили усе тією ж, нашою з дідом Панасом мовою, думки що висловлювалися за келишком шампанського, видавалися страшенно розумними, бо я не тямив і сотої частки сказаного, навіть тисячовольтна напруга роздратування, яка хвилями накочувала на мене від Юргена, не лякала, а заколисувала, бо, як сказала Аліна, він належав до Сім'ї, а, отже, не становив для мене небезпеки.

У прямокутнику дверей вималювався звабливий силует Аліни.

— Синку, я розумію твоє збудження, і я визнаю, що Віронька упорола дурницю…

— Упорола дурницю?! Чому, скажи, чому ти завжди брала її сторону? Скажи краще, чому ти завжди мішалася до нашого подружнього життя? Або ще краще, нащо ти взагалі нас звела? Тільки прошу, не починай про свої принципи динамічного програмування, на яких ти абсолютно не тямишся.

— Віронька упорола дурницю, але ж будь широкою людиною, умій прощати, до речі, не забувай, що ти привіз із собою молоденьку коханку, котру Віронька має толерувати, а саме це і могло призвести до так званого нервового зриву. Вона така витончена натура…

— Витончена натура?! Блядь твоя Вірка, і я її уб'ю, а заразом і вашого Кристантонопулоса порішу, — він трохи подумав і додав, — а оцього волохатого прийду, — він подивився на мене, оцінюючи, яким чином мене буде найкраще порішити, — оцього прийду я підпалю разом із пледом, — тоді він задумливо глянув на Аліну і втішно посміхнувся: — А твого Жан-Люка підвішу на дереві. За яйця.

— Добре-добре, синку, завтра ранком укладеш повний перелік своїх жертв і відповідних тортур, а зараз піди і проспися. Ти ніколи не умів пити. Твоя нова приятелька може подумати, що втрапила…

— … що втрапила до вертепу, — докінчив Юрген печально і заплакав, наче мала дитина. — Содом і Гоморра, — римзав він схлипуючи, а Аліна утішала його, гладячи довге і пухнасте, наче у неї самої, волосся.

— Іди синку, поспи трохи.

Тоді вона почухала мене за вухом і мені стало так затишно, так любо. Я був прийнятий до її Сім'ї. То було ще краще, аніж потрапити до раю.

Аліна примостилася на краєчку мого шезлонга, легко, наче пташка, що наступної миті спурхне, лишивши у моїх пазурах духм'яну пір'їнку. Я так любив її тої миті, і тоді уперше мені спало на думку, що жінка — то вінець усього сущого.

— Ось, котику-любчику, тобі і загадкова слов'янська душа, оті Карамазови та Анни Кареніни… Саме лише пияцтво та неробство. Правду кажучи, і загадкова західноєвропейська душа, обтяжена едиповим комплексом і розчленована патологоанатомом Фрейдом, стала мені такою ж нецікавою. Я думаю, душі взагалі нема. Ти тільки не кажи про те Юргену.

Вона замовкла і мовчала, довго-довго. Я так любив оті її паузи, це було так по-тваринному прекрасно, коли вона сполоханою мишкою переривала якийсь палкий монолог або застигала посеред жвавої розмови, вона навіть не дихала, а лише випромінювала потойбічні чари, зводячи з глузду своєю недосяжністю.

— І чого він раптом став попом? Він був дуже добрий спортсмен, повір мені. Краса і гордість збірної регбістів. Теж неабияке інтелектуальне заняття, але все-таки було у ньому більше щирості, аніж тепер. Не люблю я попів.

На тлі підсвіченого прямокутника скляних дверей вродився силует, викапана Аліна, хіба трохи тонша у талії. Це була Віра. У сутінках я відрізняв їх скоріше за запахом (у Аліни домінувала нота лаванди, а у Віри — мімози), бо візуально вони скидалися одна на одну, попри вікову і вагову різницю, наче сестрички-близнючки.

— Пробач, — сказала вона до мене, — пробач, любчику, що я зіпсувала твою вечірку.

— Я чекаю, що ти попросиш вибачення і у мене, за мої попсовані нерви, — холодно відказала Аліна.