Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

А потім, я вже не той дурний Езоп, байка про якого, внаслідок мого тяжкого комплексу неповноцінності, так чарувала мене свого часу. Я не буду гордо кричати: «Де тут у вас прірва для вільних людей?!».

Бо я — не людина.

Знайшовши, врешті, свій ідентитет, ідентитет нелюдини, і спізнавши на тому тернистому шляху безнадію кохання, сморід зради, холод підступу і остаточність смерті, я скинув з себе багаторічні пута, що і справді мало не зробили мене шизофреником і убивцею.

Моя воля ще не була зруйнована до тої міри, щоб я наготував оцим добродіям утіху бути вловленим до пастки їхнього словоблудства.

Коротко кажучи, аби не втомлювати читача моїми доморощеними філософуваннями, я просто відмовився від усіх попередніх свідчень, запевнивши, буцімто їх було отримано протизаконно, себто, що мене нещадно лупцювали. То була, скажімо щиро, неправда, але зараз ішлося не про правду, а про порятунок.

Заява справила на журналістів і на присяжних належне враження, бо люди чомусь більш охоче вірять поганому, аніж доброму. І мені повірили, і дозволили скористатися своїм громадянським правом на презумпцію невинності.

Ота моя неправда, загорнута до целофану слів, змогла переконати навіть прокурора, котрому єдиному йшлося про те, аби відшукати ІСТИНУ. Той кумедний дядечко навіть не знав, що у його романо-германській мові бракує нюансу, притаманного мовам слов'янським, де крім «істини» оперують іще поняттям «правди», так би мовити, істини нижчого сорту, що утруднює західній цивілізації розуміння «складної слов'янської душі», а особливо, як узяти до уваги те, що за останні сто років оті два поняття іще й помінялися місцями.

Коли-небудь, як уся ця історія поросте мохом забуття, я повернуся до розробки своєї лінгвістичної концепції філософії свідомості.

Слова, слова, слова. Вони комунікують поміж собою лише словами. Вони укладають слова, наче малі діти мозаїки і пірамідки. Вони алогічні і жорстокі. Вони люблять голосні звуки і нестерпні аромати. Скажу відверто — вони галасують і смердять. Вони не розуміють нюансів і напівтонів. Вони неспроможні збагнути чари сутінків. Їхні лампи сліплять, а слова ранять. Жити поміж ними — було випробуванням для мого психосенсорного апарату. Чому вони і справді не зупинилися на Декартові?..

Але саме у цьому — мій порятунок. І від управності увібгати істину у прокрустове ложе слів, себто змайструвати те, що загадкова слов'янська душа називає правдою, залежить тепер моє життя.

Я спробую описати усю історію, історію кохання, убивств і іншої людської мізерії за допомогою слів, без рефлексій і філософствування, нехай наївно і еклектично, зате щиросердно і herzzerreisend. А якщо мене, наче голодного коняку потягне з ріллі убік на молоду травичку, я пропоную моїм видавцям надалі набирати курсивом нецікаві пересічному читачеві філософічні абзаци, залишаючи для їхньої насолоди лише пристрасті, кров і сльози. Це читається найохочіше і продається найкраще.

Велике значення має іще персона самого автора. Дуже добре розкупляють книги, написані сліпими, глухими, німими, або усією цією комбінацією природжених каліцтв, непогано сприймаються романи, написані безрукими за допомогою затиснутого до рота олівця, а чи — то вже абсолютний hit — роман стовідсоткового паралітика, який комунікується з навколишнім світом за допомогою азбуки Морзе, підмигуючи єдиним непаралізованим оком. Охоче купують також книги приречених до страти, хоча такий козир я не хотів би розігрувати.

А втім, повернімося до автора цього роману. Прийшов нарешті час сформулювати за допомогою слів правду, а заразом і істину.

Я — не філософ, лінгвіст чи мислитель.

Я — не перверс, маргінал чи злочинець.

Я — просто не людина. І тому я бачу усе інакше, а, отже, краще.

…і ми жили, наче казкові королі…

У нас був навіть невеличкий замок, оточений луками, ліщинками, струмками і мальовничими схилами. Замок той стояв у самому, як то полюбляють писати у дамських романах, серці Західної Європи, чомусь надаючи такої романтично-ліричної ваги цьому пролетарському органу, — година до найближчого казіно, година до найближчого метрополісу, і та ж таки година до найближчого супермаркету. Відповідно — літаком, машиною і пішки.

Пам'ятаєте?

«Те місце лежало на невеликому узвишші, далеченько звідусіль од шляху; усе там поросло деревами і кущами, зеленіло так, що любо глянути. На самому вершечку стояв палац із гарним просторим двором посередині, з відкритими ґанками, залами та покоями, і все то прехороше, одне в одне, стіни обвішані штучним малюванням; навкруги поляни, сади розкішні та криниці прехолодні; в льохах повнісінько коштовних вин — то вже для завзятих питців, а не про тверезих та скромних дам».