Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— Не знаю… Ні, я не зможу тоді ніколи купатися із насолодою у ванні.

— А як на столі ресторанної кухні?..

— Ні, ні, і ще раз ні. Теоретично це звучить досить розважно. Більш за те, скажу тобі, одного разу я бачила чудовий фільм, хоча і голівудський, то там одна чарівна, ну просто надзвичайно чарівна дама, убивши одного поганого, ну дуже поганого чоловіка, мала ту ж проблему. У неї був ресторанчик, не такий як у нас, звичайно, а так, забігайлівка, але ситуація загалом схожа.

— І що вона зробила?

— Ах, любчику, коли я думаю про це у прикладному значенні, себто, практично і по відношенню до нього… Господи, яка усе-таки гидота ті голівудські фільми. Ти дивишся на екран і вболіваєш за героїню, котра згодувала гостям того поганого, ну справді дуже поганого чоловіка, біфштекси із якого дуже смакували завсідникам, і з найбільшою насолодою вона пригощала саме того детектива, котрий намагався розкрити убивство. Перверзна мерзотниця і, до речі, лесбіянка, хоча це не має дотичності до її канібальських жартів. А той милий страж порядку, що, здавалося, відстоює інтереси американської нації, в усякому разі отримує платню від самих глядачів того слабоумства і мусить викликати симпатію за свою нелегку роботу, видається тобі монстром і нелюдом. Щось в королівстві Датському не в порядку!.. Ні, любчику, ми не канібали. Ми навіть не убивці. Ми просто не хочемо неприємностей із правоохоронними органами. Думай далі, любчику. Він сидить там уже три дні, а ми, замість кудись його подіти, влаштували оце дурне суші…

Я чув якось від одного заїжджого приблуди дуже схожу історію, тільки там чоловік убив дружину, а його матінка згодувала труп свиням. Такий варіант здавався мені цілком прийнятним.

— Ні, любчику, це — не естетично, а, до того ж, ми не тримаємо свиней.

Оскільки Аліна покладала завжди велику вагу на естетичний бік будь-якої справи, то відмела мої пропозиції розчинити його у кислоті, тримати його на антресолях у моїй комірчині, доки він муміфікується, а затим використовувати його як підставку до лампи чи зарити до ями, притрусивши вапном.

Взагалі, як виявилося, я знав силу прикладів такого штибу. Мені здалося навіть, що єдине, чим цікавляться пересічні обивателі і чим частують їх масс-медіа, то це саме проблема того, як позбутися трупа.

Питання, хто порішив небораку, було, за словами Аліни, неактуальним і суто академічним, однак ми його теж суто теоретично розглянули. При цьому виявилося, що він нажив собі за недовгий час багато ворогів.

Починала список Аліни Віра. По-перше, тої ранньої години, як я її надибав у коридорі, вона була одягнута більш як недоречно для свого вранішнього jogging'y. По-друге, у неї були суто емоційні причини його прибрати — як свідка і учасника того групового свинства, де наша святенниця (знову таки, за словами Аліни) справила таке враження, що і досі їй надзвонювали типи і розбещеними голосами робили недвозначні пропозиції. Ну а, по-третє, це могло бути добрим потвердженням теорії Юргена про симуляцію і надсимуляцію. Не буду тут вдавитися до подробиць, але у двох словах вона виглядала приміром так. Кожна нормальна людина несе у собі зерна ненормальності, які вона, унаслідок виховання, страху або інших гальмуючих факторів у тій чи іншій мірі у собі придушує. Так, наприклад, сексуальний маніяк стає сексопатологом, фетишист — колекціонером, содоміст — зоологом, педофіл — педагогом і таке інше. Таким чином, екстраполюючи професійні нахили Віри, її багаторічну боротьбу із убивцями, насильниками і маніяками, можна уявити, що, залишившись безробітною і сумуючи за утраченим адреналіном, вона і утнула оту штуку, що додала нам стільки клопоту.

Другим у списку був Жан-Люк, із його манією увесь час переписувати заповіт і схильністю до гомосексуалізму. Проти нього говорило те, що він час від часу поплескував Костантинопулоса по сідницях («А ти ж знаєш, любчику, оті турецькі греки, чи як їх там, — бісексуали від народження»), а той волочився за гарненьким прищуватим гарсончиком, чим міг розбити остаточно серце старому дурню. І старий дурень знову бігав до нотаря переписувати заповіт, як говорили, на користь покійного, а як і це не допомогло завоювати кохання красеня-грека, то він і убив його, а тоді від'їхав до своєї Гасконі, покинувши нам ресторан із трупом.

Третьою у списку вона поставила себе.

— Чесно кажучи, любчику, у мене було багато підстав його придушити. Хоча б через заповіт на ресторан і будинок. Про ревнощі тут не може бути і мови, що лише посилює мою вину, бо адвокат не міг би клопотати, про пом'якшення вироку за убивство у стані афекту. А потім, не забувай, що у того бідолахи на шиї була моя панчоха. Хотіла б я лише знати, чому той убивця вибрав її із моєї найдорожчої пари?

— І чому та панчоха пахла мімозою? — спитав я по-дурному.

Четвертим ішов марселець-п'яниця.

— По-перше, я бачила, як вони того вечора, обидва п'яні, як чіп, тяглися з Костантинопулосом сходами до своїх кімнат і на чім світ стоїть лаялися. По-друге, його мати — сицилійка. Ну, ти знаєш — ота їхня Коза Ностра і таке інше. І останнє, найпідозріліше, — він зник. Хоча, правда, таке траплялось і раніше, ще до появи трупа.

П'ятим до списку вона включила поштаря Фішера.

— Це, звичайно, нонсенс, просто гра фантазії, але… — вона на мить задумалась, — ага, ось маємо — він закоханий у мене і, можна припустити… О, ні.

І вона викинула кульгавого Фішера із списку.