Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Наш Жан-Люк раптово від'їхав, полишивши на нас свій ресторан, своє реноме і трьох чарівних гарсонів.

Ми троє, себто Аліна, Віра і я, збилися з ніг, реалізуючи мою шалену ідею — суші. Ми розіслали картки-запрошення усім завсідникам французьких витончених наїдків, і страшенно хвилювалися, чи зберуться вони цього разу.

То був мій тріумф! Недарма ми набили холодильну камеру усякими можливими й неможливими наїдками. Ми скуповували усе, що мало хоч якесь відношення до риби — за нашим уявленням японці їли лише рибні страви, а як то воно було насправді, сказала Аліна, все одно ніякий дідько із округи не знав напевно. Імпровізація і шарм! І гола японка, що мала загладити усі наші «проколи».

Аліна і Віра надягли кімоно. Мушу визнати, що то дуже і дуже чарівне вбрання. Гарсони, троє французів-провінціалів, були зодягнуті самураями, у тому розумінні, як то уявлялося Аліні, себто — багато шовку і парчі, а на боках — криві бойові кортики, аби одразу, на місці, зробити собі харакірі, як, випадком, шановні гості будуть чимось невдоволені.

Віра проштудіювала скоренько по Інтернету кілька японських привітань, а також намалювала тушшю ієрогліфи. То була чистої води авантюра і страшенне аматорство, і порятувало нас від фіаско лише те, що жоден із запрошених гостей знав японську культуру не більше, як з вікна туристичного автобусу, тому наші різнобарвні ліхтарики і, як виявилося пізніше, китайські костюми гарсонів не кололи очі, а, навпаки, створювали чарівну східну атмосферу.

Перефразуючи улюблений афоризм Юргена, скажу: «Не буває невдалих японських суші — буває лише мало горілки», пробачте, саке. Тому я купив кілька ящиків саке, себто горілки, яку ми розігрівали у чайниках і розливали у крихітні келишки — десять марок порція.

І кожен із присутніх панів вважав би за нечемність дати гарсону менше, як десятку чайових за той наперсток теплої горілки, що я їх, себто чайові, одбирав одразу на вході до кухні, а моїм королевам вони засовували сотні за пазуху кімоно, аж наприкінці Віра сказала, що почувається справжньою гейшею.

— Бачиш тепер, любонько, що ти працювала у своїй прокуратурі майже задурно, наражаючись щодня на небезпеку, — сказала їй Аліна, розв'язуючи чергового разу широкий пояс кімоно і стоячи по щиколотку в купюрах посеред службової туалетної кімнати. — Господи, пробач мені іще й сьогодні, —  перехрестилася вона на уявну ікону і вибігла до кухні, де один із самураїв черпачком наповнював крихітні, куплені за безцінок у супермаркеті, чарочки, які потім виявилися підставочками для яєць.

Перелякана японочка, що з неї п'яні гості давно облизали усю ікру, кудись щезла, але цього вже ніхто не помічав. Замість нудної, вимотуючої душу пластинки з народною японською музикою, якою Аліна розжилася випадково у тому ж супермаркеті, гриміли запальні західно-українські тропаки, а тоді пішла «Хаванагіла».

Коли гості на світанку розійшлися, а ми дали кожному із гарсонів відкупного за мовчання, і, за словами Аліни, «підбили бабки», то Віра сказала, що стільки вона і справді б не заробила за довгі місяці на ниві боротьби із кримінальністю.

— Але! — з притиском сказала вона. — Я зав'язую, бо за це можна отримати і строк.

— За що «за це»? — перепитала ображено Аліна. — Ми — чесні підприємці, у котрих…

— …у котрих в морозильній камері заховано труп, — закінчила Віра і одразу ж заснула.

А ми до ранку рахували гроші, складаючи їх купками, і думали-гадали, як нам і справді позбавитися Костантинопулоса.

Якщо ви думаєте, що то була проста задача, спробуйте самі розглянути невеличкий приклад — як позбутися трупа, приміром, тещі чи сусіда. Уявіть собі, що ви приходите з роботи, а він, себто труп, уже чекає на вас у вітальні.

І ми, перекладаючи купки грошей, ламали собі голови над тією проблемою.

Оскільки наш експерт по ділам такого роду, як виявилося, втрачала інколи почуття міри («Розумієш, котику, у неї часом буває — накотить щось на неї, нап'ється, як свиня, і з копит») і спала, згорнувшися калачиком, у кріслі, ми почали згадувати усілякого роду випадки із почутого, побаченого чи пережитого.

— Знаєте, Аліно, — час від часу я звертався до неї на «Ви» і це її дуже смішило, — знаєте, ота ваша ідея розфасувати його по мішечках… Якщо у ванній кімнаті…

— Фе, яка гидота. Усюди кров!..

— Він же морожений.