Розділ «Ліма-Лама»

Але пам'ятник йому в Лімі стоїть.

Усе місто Ліма – це архітектурний історичний пам'ятник, як от у нас Львів. Самі собори і барокові будинки.

Зрозуміла річ, є і нове місто, де все нове і круте і високе, стандартно модернове. Є і промислова Ліма, там де вколюють індіанці на різних заводах. Робити там нема чого, а в старому місті пошвендятися дуже навіть прикольно.

Кафедральний собор, будинок інквізиції, музеї і центральна, геометрично правильна площа – Пласа де Армас.

Я насправді рідко коли вивчав детально всякі історичні події, тільки в тих випадках, коли це мене з якихось причин дуже цікавило, тоді я вже ту епоху чи той період вивчив досконально.

Так свого часу я захопився з якогось випадку життями Олександра Македонського і Діогена і вивчив усе до деталей, бо збирався написати історичну повість, ще збираюсь і досі, але коли дивився цю голлівудську херню на тему Олександра, то, зрозуміла річ, мене всього викручує, а і то не так і то не таке, і взагалі все не так, як от і Троя і все це – коротше, Голлівуд – хєрня, дуже схоже на так само хєрове патріотичне українське кіно.

Кафедральний собор в Лімі величний і помпезний, і я в ньому пробув хвилин з п'ятнадцять, хай собі стоїть, от і зашибись.

Коротше, місто мене вразило, цікаво, але не так як от Ріо. Це була любов з першого погляду. А тут теж цікаво, але не більше. Та головне, що я був у Лімі, дуже мені самому це імпонувало, бо я дістався ще однієї латиноамериканської країни.

Коли я був у Бразилії і зателефонував до Москви із совєтського посольства, аби сказати щось про свої справи, то співробітник Союза пісатєлей, який відповідав за Латинську Америку, майже жалібно попросив – ви хоть сообщайте, в какой ви стране.

Проблема була ще в тому, що тьолки на вулицях здебільшого були в сто разів гірші, ніж у Бразилії, переважно низькожопі, і вилицюваті, і грубувато пиздоокі.

Певна річ, траплялись особи і європейського типу, але якщо на вулиці в Ріо ти тільки озирайся, одна гарніша за іншу, то в Лімі, навпаки, рідко коли побачиш гарну європейською красою дівчину, індіанська кров давала інші виміри краси. Я ще їх не догнав зразу.

Під вечір я повернувся до будинку Леонеля, і консьєржка радісно сказала мені, що Леонель прибув додому і всі мої речі вже у нього в помешканні.

Нарешті відбулась зустріч на Ельбі, просто цирк на дроті, мамо, ховайся!

Леонель зустрів мене довгою тирадою про те, що він прожив шість років у Москві і що таке совєтський челавєк знає, і був переконаний, що вирахує мене зразу.

Він матюкався, що бачив мене, але нічого совєтського (Богу дякувати!) в мені не помітив, тільки звернув увагу, що в мене купа валіз, і здивувався, хто і що це пре в такій кількості у Ліму.

Коли мене не знайшов, то вирішив, що я не прилетів, розматюкався на витрачений час і подався ночувати до мами, яка живе неподалік від аеропорту.

Потім пішов на роботу, а нещодавно повернувся додому і довідався, що і я тут ночував у консьєржа за спиною, Леонель був наполовину китаєць, наполовину індіанець. Суміш грузина і чемодана.

Довкружна борідка без вусів робила його скорше схожим на класичного єврея, який продає щось на базарі, такого собі шолом-алейхемівського героя.

Коли ми признайомились ближче, він виявився охуєнним пацаном, і я йому розповів анекдот, як єврей з китайцем їхали на Далекий Схід з Москви в одному купе удвох, і єврей, щойно вони сіли в поїзд, спитав китайця, чи він часом не єврей, той відповів – та ні, я китаєць. Наступного дня єврей знову спитав – а ви часом не єврей, той відповів, що він китаєць. Так продовжувалось кожного дня, і врешті китаєць не витримав і сказав – так, так, я – єврей!

– Дуже приємно! – зрадів єврей. – А тоді скажіть, чому ви так схожі на китайця!