Розділ «Ліма-Лама»

Я пішов знову в місто, купив якогось пива, і ми з консьєржем – його звали Луїс – під пиво заприятелювали, потім я ще раз сходив по пиво, і ми стали вірними друзями, він розповів мені своє життя і про всіх своїх родичів, а я трішки йому про себе.

Десь коло дванадцятої ночі зайшла молодиця, його знайома, просто так попиздіти, симпатична жіночка, мабуть, метиска, але очі мала індіанські, розкосі, і ми з нею почали фіглі-міглі перетирати теж.

Вона пішла, і консьєрж сказав, що як хочу, то можу її трахнути, вона недорого бере, та ще й я їй сподабався, це очевидно.

Тема була цікава і вочевидь могла би й придатися до вжитку, але настрій в мене ще був дорожній, а не трахальний, і я сподівався таки, що прийде Леонель.

Та й не було врешті, де цим займатися.

Марія (тут майже всіх жінок зовуть Марія (як Матір Божу) прийшла ще раз, випила з нами пива і сказала, що радо з нами тут посиділа би ще, але справи заважають.

– Якби в тебе була машина, – сказав консьєрж Луїс, – ти міг би її трахнути в машині, а так поки що потерпи, якось потім вирішиться.

По дванадцятій консьєрж сказав, що у Леонеля мама живе десь там коло аеропорту, і він, певно, лишився ночувати у мами.

Скінчилося все тим, що я спав у Луїса за спиною на його тапчані, а він, нахиливши голову на руки, спав сидячи на стільці за своїм столом.

Настав ранок. Я прокинувся не тямлячи, де я і що зі мною. Перше, що я побачив, це спину консьєржа, який вже не спав, а напівсонно дивився на двері, в яких, щоправда ще через годину, лиш мала появитися його зміна.

Я підвівся і потягнувся так, що аж кістки захрустіли, не можна сказати, щоби ложе, на якому я спав, було дуже добрим, але все ж таки в горизонтальному положенні спати краще, аніж у вертикальному.

Я вмився у туалеті, витерся рукавом і спитав консьєржа Луїса, де вранці можна випити кави.

З'ясувалося, що там само, де я пив каву вночі, зранку вже було відчинено, така собі звичайна забігайлівка – я міг би сидіти десь при вокзалі в будь-якому місці України (бо все ж таки якийсь мінімум культури мав би бути, у нас кращі забігайлівки, не те що у матушки Расєї).

Пластикові столики, втомлена старша жінка за шин-квасом, кілька відвідувачів з червоним пиками, виразно змученими від вчорашньої дози алкоголю. Те, що й скрізь у світі в таких забігайлівках о сьомій ранку.

Різниця лиш була в тому, що всі говорили тут чомусь іспанською мовою і обличчя в них були, як на фресках Рівери, Ороско чи Сікейроса, – такі пергаментно-смагляві з розкосими темними очима, і я при всій своїй засмаглості за цих майже півроку і добрій іспанській мові виглядав зразу іноземцем. Щоправда, я міг бути з Аргентини, то інша справа, але не перуанець, це напевне.

Так вони і вирішили, і я не дуже їх і переконував, хто я і що.

Аргентинець, то аргентинець.

Я, власне, і консьєржеві спершу сказав, що я аргентинець, так було значно простіше спілкуватись, а вже потім, коли ми почали з ним дружити сім'ями, я розповів півправди, що я насправді із совка, але в мене в Аргентині родичі і так далі.

Йому насправді було абсолютно пофіг, звідки я, і це те, що мене якось відразу привернуло до перуанців – така собі от відкритість і простота, якась дивна, навіть трохи щемлива щирість у розмові і вияві почуттів.

Мені захотілось зробити щось приємне Луїсові за його допомогу і гостинність, і я потім знайшов-таки (на всяк випадок приберіг для Перу – мало чи що) якийсь маленький альбом з видами Києва, і він зрадів, як дитина, це було круто, і він питав, де та Україна – чи це в Європі чи в Азії, на що я спитав, чи він знає, де Москва. На це Луїс відповів, що знає – і що Москва в Азії і межує з Туреччиною.