Розділ «Ліма-Лама»

Якось відчував, що більше не потраплю в ці краї, особливо тоскно було мені від'їжджати з Ріо, бо Буенос-Айрес видавався мені звичайним європейським містом, а Ріо було кольорове і магічно дивне.

А Перу – це ж інки, це давня цивілізація, це досі малозрозумілий забутий світ із самобутніми легендами і переказами, не менш цікавими і своєрідними, ніж міфологія Давнього Єгипту чи Греції.

Коротше кажучи, Перу – країна індіанців, і ось я за дві години приземлююсь в Лімі.

Ми домовились з тим чуваком, в якого я мав жити, що він мене зустріне в аеропорту. Ми розмовляли по телефону з Буенос-Айреса.

Я хотів було йому пояснити, як я виглядаю, і спитати, як він виглядає. Але він перервав мене словами, що він шість років жив у Москві і мене впізнає, нема проблем.

Так отож, тягну я на візочку п'ять своїх валіз і ще на плечі сумка, що на візок не вмістилась, і озираюсь туди-сюди, ніхто до мене не підходить.

Вийшов я на повітря з аеровокзалу і став, замислюючись, що робити далі. Оскільки адреса в мене була, так що, думаю, візьму тачку і доїду. Певно, не зміг мене той поц зустріти – всяке буває.

Аж тут підходять до мене двоє молодих людей однакового зросту, однакового віку – років так по двадцять п'ять, не більше, в однакових чорних костюмах, білих сорочках і чорних краватках і питають на всем понятном руском язикє, чи я часом не я.

Я кажу, що це я.

Виявилось, що це працівники посольства і вони готові мене відвезти, куди я скажу, а якщо в мене немає де переночувати, то вони можуть мене розмістити – в них є готелик при посольстві.

Ну, гірше придумати важко.

Я нервово озираюсь, шукаючи цього засранця, який мав мене зустрічати, і розумію, що ще трохи і мої відвідини Ліми будуть нагадувати прогулянку пса, якого вивели на ланцюжку, а він тільки розмріявся вільно собі побігати.

Чувака того, однак, немає, я кажу цим посольським пацанам, що в мене тут все домовлено, є конкретна адреса, я там живу, мене там чекають – все супер-дупер вері гуд і типу гуд бай. А вони – ні, давайте ми вас відвеземо.

Я погодився врешті, бо що тут говорити – нема чувака, і все.

Врешті вони мене привезли на вказану адресу, я зайшов, перепитав у консьєржа, чи живе тут такий. Той сказав, що живе цей пан тут. Я уклінно подякував посольським пацанам, вони таки виглядали майже як близнюки і навіть говорили однаково. Так колись виглядали кадебісти у ресторані «Дніпро», в який я, коли вчився в аспірантурі, разом з кількома співробітниками іноді ходив обідати, а оскільки ресторан був типу «інтурист», то там завжди чергував якийсь кадебіст, а часом і два.

І їх одразу можна було вичислити, бо у них у всіх були чорні костюми з темними краватками і на загал вони мали однаковий вираз обличчя. Навіть якщо хтось із них був блондин, а другий брюнет, вони виглядали всі на один штиб.

Я насилу визволився з обійм посольських пацанів і, полегшено зітхнувши, зайшов у фойє будинку.

Леонеля (так звали мого потенційного господаря) вдома не було.

Я вирішив, що ми з ним розминулися, і, полишивши речі на консьєржа, пішов десь випити кави чи щось з'їсти, а по суті просто дихнути новим світом. Настрій у мене був піднесений і життєствердний.

Я повернувся до будинку десь за годину. Леонеля ще не було.