Розділ «Ліма-Лама»

Точно, сказав я, москалі азіати по жізні, а за поведінкою просто чукчі і урюки, а Україна в Європі, просто в центрі, і так ми з Луїсом весело проводили час. Бо я не тільки випив кави сам, я приніс Луїсові каву у пластиковій чашечці, і він стрепенувся так, ніби я зробив йому якийсь охєренний подарунок, і подивився на мене якимись дуже сумними очима, хоч усміхався при цьому, і я подумав, курва, від так званих європейців хуй діждешся чогось такого, просто людського. Врешті це я знав і по собі. З нечастих на той час зустріч з європейцями.

Врешті я пішов у місто, Луїса замінила жінка, яка називалась Анна. В мене взагалі було враження, що всі жінки в Латинській Америці називаються Анна-Марія, або Марія (але про це потім, бо ще були Анни-Марії в інших місцях), ще траплялися й інші жіночі імена, але то вже була рідкість.

Так само як колись у Швеції я зрозумів, що всі чоловіки в них називаються Свен, всі одружені з іноземками, переважно італійками, всі їдуть на вакації в Грецію, всі незадоволені своїм життям, бо щось їм не йметься, хоч живуть усі добре, заможно, але пиздець до них приходить доволі часто і вони від цього вішаються або ще якусь хуйню із собою роблять. Може, через те, що в оточенні шведських жінок, якщо вони навіть крові іншої, починаєш думати, що жінка – це взагалі сумне, високе і при цьому хирляве створіння, і нічого приємного від неї чекати не можна, більше того, навіть у ліжко з таким одороблом лягати не хочеться, і мені принаймні було так.

Але я собі знайшов у Швеції напівшведку-напівіталійку, і це була інша пара кальошів, і все було тіп-топ.

Коли я приїхав у Перу, була зима. Взагалі у всій Латинській Америці була зима, в той час, коли в нас вдома панувало літо, тут були найбільші холоди, які сягали +12—13 градусів, і люди мерзли і чекали, коли та чортова зима скінчиться.

Тому я пішов у місто Ліму, узявшись його досліджувати і не маючи уяви, коли з'явиться вдома мій потенційний господар Леонель, думав про те, що цей скурвий син трахав якусь пиздооку Анну-Марію, насолоджувався життям, а потім, курва, піде на роботу, а потім, можливо, і зазирне до свого дому.

Але в цій непевності ситуації був свій кайф, я взагалі любив, коли доля мене несла кудись отак невідомо куди і невідомо було, що з того вийде далі, і я слідкував за ходом подій ніби відсторонено, з жвавим інтересом очікуючи, що буде далі, нібито справді був не я, а хтось інший.

Я вже мерз у Ріо-де-Жанейро, коли якось була сильна злива і вдарило аж +17, і це був капець, бо вуличні пацани і дівки ховалися в під'їздах і тулилися до під'їздів будинків, бо вуличні ці, що там справді жили на вулиці, цих холодів не боялися. Усього то й було на місяць – скільки там тої зими.

Я цей карпатський анекдот згадував там багато разів.

Приїхали якісь кияни в Карпати, видерлися на гору – краса неймовірна, зайшли в гості до старого гуцула, розкажіть, діду, як ви живете.

– Та ось ото полонина, тут овечок пасу, ото наша хата, ото повітка, ото клуня, а що тут розповідати, ото пес, а ото під хатою струмок тече, то ми в йому і купаємось і перемо, біля нього й хату поставили, бо вода – основа життя, без води ні туди і ні сюди.

– А в зимі, як ви даєте собі раду з водою, ну, як миєтесь і все решта…

– Та скільки там тої зими!..

У Лімі від самого рання стояла тепла мряка. Не сказати щоб на вулиці, коли ти в легкій курточці поверх сорочки, було холодно, але скидати куртку не хотілося.

Небо було густо затягнуто важкими хмарами, і не відчувалося нахилу до дощу, а просто усе небо було сумне і сіре.

Потім у наступні дні сонце раз у раз показувалось і місто трохи світлішало, але скільки там тої зими, треба було би то перечекати, а я от втрапив саме на такий період.

Порівняно з цілком європейського типу Буенос-Айресом, з якого я зараз прилетів, Ліма була відчутно латиноамериканським містом, і невипадково колись була найбільшим містом віце-королівства Нова Іспанія, столицею якого було Мехіко, і з ним конкурувала тільки стара Ліма.

Однією з окрас Ліми є величезний і помпезний монастир святого Франціска, побудований на гроші одного з найбільших бандитів-конквістадорів Франціско Пісарро.

Пісарро був відомий своєю жорстокістю, але після захоплення цієї території інків і встановлення іспанської диктатури, в нього пробудилась совість і він вирішив збудувати велетенський собор, аби відмолити в Бога свої гріхи.

Та з цього йому ні фіга не вийшло, Бог не фраєр, і тут не повірив бандитові, і його самого, і його родину переслідували різні проблеми, і він скінчив якось дуже погано, ну і хєр з ним.