Розділ «Там, за рікою – Ріо-де-Жанейро»

– Сам уєхал і сам спрашіваєт.

Відповідь її мала би бути саме такою.

Я почував тоді себе так само, як Остап Бендер за склом зачинених дверей, коли мадам Грицацуєва не могла його дістати.

Але розділяло нас із моєю пасією не скло добре замкнених дверей, а телефон і далека відстань. Я вже й телефон один час було боявся брати – бо в слухавці міг пролунати її низький, сексуально стурбований голос: а ти думав, я тебе тут не знайду!!!

Людина вона була загалом добра, і напевне за юних років, коли в неї закохався той японець, була дуже гарна. Вона й зараз виглядала нічого собі, але коли появлялась поряд з вісімнадцятилітньою донькою, то все ставало на свої місця. Ліпше б їм поруч переді мною не показуватись. Але то були дрібниці, ми ніби якось більш-менш, сказати б, зжилися. А оскільки мобільних телефлонів тоді не було, то контролю за мною вона не мала і я собі швендяв ночами, де хотів.

Стефанія приходила час від часу в гості, але раз на тиждень забирала в мене білизну й сорочки на прання. Все було кльово. Майже.

Бо я мав багато вільного часу – в університеті попервах у мене було лиш дві години на тиждень. І мене тягнуло на пригоди і пізнання цього світу самому. Треба сказати, що в Аргентині, на відміну від тропічних країн Латинської Америи, хоч би тієї ж Бразилії, тональність життя суто європейська, негрів і мулатів майже немає, є китайці і японці і суміш італійців, іспанців, німців, українців (дуже багато) і таке інше.

Тому за всієї цієї майже європейської цивілізації я почував себе доволі самотньо. Людські контакти, які виникали, були тимчасові – саме для них, бо я був приїжджий, і мене сприймали отак от тимчасово. Геть, як у Франції.

З часом у мене певні зв'язки появились. Але навіть зі своєю коханкою, я не почував більшої близькості, аніж просто фізичний контакт, який теж був простий і не геніальний.

Вона казала, що її японець давно забув про секс, що вона вже звикла до думки, що нічого в неї не буде ніколи, але тут от появився я, і в неї спрацювала до мене симпатія, бо я українець, а вона за походженням теж українка, і ніхто її не розуміє, а цю кляту Японію вона ненавидить, пожила там два роки – всратися, не жити, курва, вони страшні, все по алфавіту – живуть, як солдати у війську, все за традиціями, за законами, за чимось ще – а мене зненавиділа вся родина, бо я не японка, а я, насеру матері, одного разу зібрала валізи і назад у Буенос-Айрес, а він за мною, і так і лишився тут теж. Богу дякувати, саме тут виросла, бачив, яка красуня, знімають, як модельку, її в модних журналах…

Я то чув, і першого разу було цікаво, але більше, поза цим, з нею не було про що говорити – тільки потрахатись, випити вина, піти в ресторан, потім ще потрахатись, і їй треба додому, а я собі – в нічне кіно або щось такого.

Ми насправді не цінуємо ніколи того, що маємо і що переживаємо насправді. Життя моє в Аргентині, власне завдяки Стефанії, особливо спочатку, було легким і безтурботним, такий собі я був «easy rider», але оскільки я був молодший, не можу сказати, що жорстокий, бо це притаманне зовсім юним людям, які не розуміють і не цінять людських почуттів через брак досвіду і такий собі природній власнопупоцентризм. Я вже був трохи старший, дещо пережив, часом мені було її дуже шкода, але її обмежений світогляд, а над усе гроші, якими вона володіла, давали їй ніби підстави якось говорити зверхнім часом тоном. Я не раз посилав її відверто на хуй, але все, однак, закінчувалось саме оцим, куди я її й посилав, і все починалось спочатаку.

Однак стан, якого я ніколи в житті не мав, мене часом просто п'янив – це було щось середнє між відчуттями альфонса, що живе за рахунок коханки, яка йому не дуже подобається, і в міжчассі він трахає ще когось, але витримує позу з тою старшою кобітою, бо інакше йому фінансовий пиздець. Друге ж було відчуття балованого «сіночка», якому все дозволено, бо що би він не скоїв, куди ті його батьки дінуться – однаково пробачать, і тому можна вилазити їм на голову.

І першого, і другого в житті моєму не було й близько, але ж це була така приємна і кльова гра, така собі крутизна, типа заїбись, адже книжок я читав багато, і тут грав якусь, відому мені лише з літератури, незрозумілу, чужу, але приємну мені роль.

Одного разу Стефанія принесла мені одежу з прання і якось мовчала кілька хвилин і доволі підозріло на мене дивилась. Я згадав, що вона ще по телефону казала мені, що ми маємо поговорити.

– Ну що? – вже розізлився я. – Кажи, що ти там надумала?

– Знаєш, що я знайшла в тебе в кишені штанів, які ти віддав на прання?

– Що?

– Квиток до порнокінотеатру!!!

Добре, що не презервативи, миттєво проскочила в мене думка, але ще мить не знав, що сказати, і мовчав.