Розділ «Там, за рікою – Ріо-де-Жанейро»

Я гамселив кулаками в стіни і в протилежний від дверей бік, де над унітазом в мене міститься невеличка комірчина, замкнена на просту, але міцну замикачку.

Напруга спадає – я виходжу у квартиру.

Пів на п'яту ранку. Я втомлено, але з великим полегшенням кидаюсь на ліжко і вмить засинаю із щасливим відчуттям, що мені вдалося уникнути великої небезпеки.

Згодом я таки потрапив до Латинської Америки, спершу до Нікарагуа, через півроку після відмови.

Виявилось, що хтось із наших рідних українських письменників уранці подзвонив до Москви і сказав, що мене не можна пускати за кордон, бо я неблагонадійний.

Отака от фігня, малята!

Але врешті я втрапив вже наприкінці «перестройки» разом із Віталієм Коротичем до Аргентини. Коротич був головою делегації, а я її складом. І при цьому мав би виступити на конференції, присвяченій першій річниці смерті Борхеса. Того й взяли.

Я виступив з тезою «Гоголь і Борхес» і завоював літературну публіку, а в міжчассі одну даму українського походження, яка, однак, по-українськи не говорила. Та я добре володів іспанською, і ми порозумілися.

Чоловік у неї був японець і при цьому мільйонер. Але в неї був ще власний бізнес – два десятки квартир в Буенос-Айресі, які вона здавала. І цими справами керувала.

В одну з таких квартир вона запропонувала мені перебратись, а ми з Коротичем жили в різного класу готелях.

Я не заперечував, перебрався, і ми собі час від часу грали там із нею в різні ігри. Насправді це була для мене досить цікава й екзотична пригода – отак от трахнути дружину японця-мільйонера, та ще в Буенос-Айресі. Тепер воно здається зовсім інакше. Ато була суперекзотика. Переступання меж і границь дозволеного і пошук ствердження в упослідженій ґратами з різних заборон совєтській ментальності, хоч би в такий спосіб.

Дамочка (її звали Стефанія) була раннього середнього віку і трохи дивна. Мільйонер був значно старший і, здається, справами інтимними не дуже цікавився. У Стефанії була дуже гарна донька. Якось я зустрівся і з донькою. Так-так! Дуже гарна! Але донька була насправді юна і охоронена. Не для мене.

А мама хотіла розваг. Я, власне, не заперечував, і ми собі розважалися доволі регулярно. Все було чики-чики, і так минуло два тижні. Я їхав додому.

Ми домовились про наступний рік.

Через Стефанію я дістав фальшиве запрошення від університету в Буенос-Айресі. І знову поїхав до Аргентини. Потім таки читав лекції і в Буенос-Айресі, і ще в кількох університетах.

У літаку я познайомився із священиком, якого рік тому бачив у радянському посольстві в Буенос-Айресі. І ми з ним подружились, він, як і я, був родом із Кременеця, хоч весь час казав – мать – русская церква, що мене дуже бісило. Але у всьому решта був чудовий, милий чоловік.

Стефанія моя мене не зустріла, її взагалі десь не було в місті, і я жив у цього священика цілих два тижні, аж коли вона об'явилась і запропонувала мені квартиру.

Священик запрошував мене лишитись у нього – я так і не зумів пояснити йому, навіщо мені ця жінка. Але я таки переїхав у її квартиру в самому центрі Буенос-Айреса.

Згодом Стефанія виявилась добряче поведена на інтимних справах, бо незабаром почала нагадувати мені вдову мадам Грицацуєву з «Дванадцяти стільців». Стефанія потім ще довго переслідувала мене, розшукуючи навіть по різних країнах, і хоч як я намагався її спекатися, це було доволі непросто, бо ж гроші в неї були і вона діставала мене і в Угорщині, і в Польщі, і в Москві, і в Києві, куди згодом також приїхала, відвідуючи ніколи не бачених раніше родичів із Волині.

– Ну, як справи? – питав я по телефону з якоїсь недосяжної для неї точки.